Юрій Винничук - Ги-ги-и

— Так-таки живцем і поховав? — перепитав я.

— А хіба та свинюка вартувала ліпшої долі?

— Правду кажеш. Але за що тебе сюди запроторили?

— Бо його родина почала ґрандувати, де пропала їхня дитина. Свекор прийшов до нас і сказав, що все про нас знає і коли ми не скажемо, де його син, то піде в міліцію. Що було робити? Моя мама вдарила його по голові пательнею.

— І ви знову завезли тачку до сусіда?

— Ні. Спочатку тато пішов і сказав гробареві, аби той забрав від нас тачку і те, що в тачці. А той спитав: «Але скажіть ми правду: чи то є немовля?» «Так, — сказав мій тато. — Вже немовля. І то таке, що нігди рота не розкриє. Або що?» «Та нічого, — каже гробар. — Бо той ваш попередній аборт дуже вже матюкався, як я його глиною засипав. Чи цей не такий самий буде?» «Нє. Того разу писка вже не розкриє». Гробар сказав, що як стемніє, то забере. Але тим часом свекруха пішла шукати свого чоловіка і влетіла нам до хати, якраз коли ми свекора клали в тачку. Ми не вспіли зашкодити, як вона вилетіла на вулицю, репетуючи, мов дурна. Ну і таки привела міліцію. Ми з батьками домовилися, що вони все на мене звалять, бо я ж таки молода, а щоб не витягли з мене, куди мій чоловік подівся, я прикинулася вар'яткою. Батьки на якийсь час мусили згорнути наш бізнес і перечекати. Але скоро все стане на свої місця.

Мені її оповідь припала до душі і я зрозумів, що нарешті натрапив на своє щастя.

З десяти молодичок, які претендували на хористок лише завдяки своєму пристойному вигляду, одна Ганулька могла співати. Решта здатна була хіба ворушити губами.

— Хор у піжамах справляє сумне враження, — сказав я Ганульці суботнього ранку.

— Давай з простирадл поробимо для них грецькі туніки, — запропонувала Ганулька.

— Добре, це я покладаю на тебе. А що ви заспіваєте? Крім національного гімну.

— Може, «І шумить, і гуде»?

— Ну ти ж їх навчи бодай приспів, якщо вже всієї пісні вони не запам'ятають.

Ганулька зайнялася хористками, а я подався роззирнутися, як кипить робота.

Жіночий відділ, захопившись витинанням гірлянд, порізав усі фіранки і штори і почав витинати прапорці з власних піжам. Ледве вдалося ініціативу зупинити.

В коридорі на стіні вивісили для оглядин портрет депутата Цвібака. Близнюки-дауни — автори шедевру — стояли поруч, побравшись за руки. За зразок їм дісталася світлина з історії хвороби. Пан Цвібак був зображений у розщіпнутій до пупа піжамі та ще й обмакогонений ручною машинкою. Затуманілий погляд славного депутата не кликав ані вперед, ані назад. Ніхто від близнюків, чиє національне походження було вельми темним, не чекав такого яскраво вираженого патріотизму: піжама пана Цвібака мала синьо-жовті смуги.

— Це знахідка! — похвалив доктор Філюсь. — У ті важкі колоніяльні часи, коли вся наша країна умлівала під кирзаками окупантів, ми — щирі українські психіатри і пацієнти — вихлюпували свій гнівний протест у вигляді синьо-жовтих піжам. Тепер усі побачать, де кувалися ключі нашої незалежності.

— М-м-м… е-е… — задумався пан Гольцман. — Мене турбує його погляд. В його очах нема… як би це сказати…

— Нема вогню? — здогадався пан Філюсь.

— Еге… Якийсь туман в очах… Чим ми кололи хворого Цвібака?

— Цими… ну, як його… — наморщила чоло санітарка Оля.

— А-а, ну то не дивно, — кивнув пан Гольцман. — Тому й нема вогню.

Братики-дауни кивали голівками, скалячи зуби.

— Як їм тепер витлумачити, що від них вимагається? — замислився пан Філюсь.

— Дуже просто, — сказала санітарка, — вони цілком ручні. Коли з ними по-хорошому, вони дуже чемні. А я з ними по-хорошому. Ось дивіться.

Вона підійшла до братиків і погладила їх по мармизах.

— Любі мої, в очах має бути вогонь! Спалах! Іскра! Фух! Фух! Розумієте? Це ж герой! Він пориває маси у наше з вами світле завтра. А тут — затурканий, пригноблений пацієнт. Дайте йому іскру в очах, і він оживе!

Близнюки визнали її рацію ритмічним потрясанням голів.

Трохи далі біля дзеркала ми побачили Шопту, який працював над образом депутата Цвібака. Шопта був закутаний у простирадло, мов римський патрицій. Збоку це виглядало на вправи кунґ-фу. З тим, що після кожного різкого руху Шопта завмирав і уважно приглядався в дзеркало.

— Ціле щастя, що він нічого не знає про карате, — сказав пан Гольцман. — Такий би міг стіну проламати.

Тим часом Місько Штунда тяжко працював над оздобленням самої виборчої дільниці. Сюди вже притарабанили старого дерев'яного кльозета, обклеїли його білим папером і вивели напис «кабіни для голосування». А нижче красувалися віршовані творіння тутешніх пацієнтів: