Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Зрозуміло, що орудувати таким великим бізнесом може тільки потужна організація, під дахом якої зібралося багато різних фірм. Бо хоч би як хто намагався уникнути ризику — завжди залишиться те, чого передбачити не можна, і тільки такого роду конгломерат здатний знешкодити його наслідки.

Зізнаюсь: новий готель «Дельфін» мені не сподобався. Принаймні за звичайних обставин я ніколи в житті не поселився б у такому місці за власні гроші. Занадто дорого й занадто багато зайвого. Однак тепер немає ради. Хай там що, а я вже перебуваю в новому готелі «Дельфін», що набрав зовсім іншої подоби.

Я підійшов до конторки реєстрації і, показавши візитну картку, відрекомендувався. Дівчата у блакитних фланелевих куртках зустріли мене приязними усмішками, як у рекламі зубної щітки. Частина інвестованого капіталу пішла і на те, щоб навчити персонал професійно усміхатися. На всіх дівчатах були білосніжні блузки, волосся на голові акуратно укладене. На одній з трьох дівчат, досить симпатичній, що підійшла до мене, були окуляри, які їй дуже личили. Від того, що вона підійшла до мене, я відчув полегшення. Бо серед усіх трьох вона була найвродливіша і сподобилася мені з першого погляду. В її усміху проглядало щось таке, що приваблювало мою душу. Здавалося, наче вона втілювала дух готелю, якому належало тут бути. Я сподівався, що вона от-от махне золотою паличкою у своїй ручці — і, як у фільмі Діснея, з клубка чарівного пилу вирине ключик від номера…

А проте замість чарівної палички дівчина скористалася комп’ютером. Спритно набравши на клавіатурі моє прізвище і номер кредитної картки, перевірила написане на екрані — і, приязно всміхаючись, передала мені ключ від номера 1532. Разом з рекламним буклетом, який я в неї попросив. І тоді я запитав, коли відкрився цей готель. Вона машинально відповіла, що в жовтні минулого року. І п’яти місяців ще не минуло.

— Пробачте… Можна запитати? — сказав я. На моєму обличчі також з’явилася професійна усмішка. Я приберігаю її про всяк випадок. — Колись на цьому місці, здається, стояв маленький готель з такою ж назвою, чи не так? Ви часом не знаєте, що з ним сталося?

Звабливість її усміху ледь-ледь порушилася. По її обличчю миттю пробігла маленька хвилька, як по поверхні тихого ставка від кинутого у воду корка з пивної пляшки. Коли вона вляглася, усміх уже не був таким, як раніше. Я з цікавістю спостерігав за цими загадковими змінами. Мені здалося, ніби раптом з води вирине дух ставка і спитає, який корок я щойно кинув — золотистий чи сріблястий? Та, ясна річ, ніякий дух не з’явився.

— Та як вам сказати… — Вказівним пальцем дівчина легко поправила на носі окуляри. — Це було до відкриття нашого готелю, а тому нам невідомо…

Вона замовкла на половині фрази. Я чекав продовження, та його не було.

— Мені дуже шкода, — вимовила вона нарешті.

— Гм-м-м! — видушив я із себе. Минав час, і я почав відчувати до неї щораз більшу приязнь. Мені також хотілося поправити вказівним пальцем на носі окуляри, та, на жаль, у мене їх не було. — Ну, а в кого можна розпитати про історію такого роду?

Дівчина на мить задумалася, стримавши дихання. Усміх з її обличчя відразу щез. Перестати дихати і водночас усміхатися нікому не під силу. Хто не вірить — нехай сам спробує.

— Мені дуже шкода, та чи не могли б ви почекати хвилинку? — сказала вона і зникла за боковими дверима. А через півхвилини вернулася разом з чоловіком років сорока у чорному костюмі. За зовнішнім виглядом, справжнім професіоналом готельного бізнесу. З такими особами мені доводилося раніше не один раз зустрічатися по роботі. Це дивні суб’єкти. Вони завжди всміхаються, але їхня усмішка залежно від обставин буває двадцяти п’яти різновидів. Від холодної до стримано-задоволеної. Кожна має свій номер. Від першого до двадцять п’ятого. Вони її вибирають відповідно до ситуації, як ключки під час гри в гольф. Таким був і той чоловік.

— Ласкаво просимо! — сказав він, зобразивши на обличчі усмішку проміжного виду, і шанобливо вклонився. Моя зовнішність, очевидно, не справила на нього надто приємного враження. І його усмішка перемінилася на іншу — на три ступені нижчу. На мені була тепла мисливська куртка на хутрі (на грудях — значок із портретом Кіта Херінґа [1] Кіт Херінґ (1958–1990) — відомий американський художник у стилі «нью-арт», прославився своїми графіті в нью-йоркському метро. (Тут і далі — прим. перекладача.) ), хутряна шапка, яку носять в Австрії альпійські стрільці, круті штани з безліччю накладних кишень та міцні чоботи-снігоходи. Усі ці чудові практичні речі, однак, трохи не пасували до фойє такого готелю. Та моєї вини в цьому не було. Просто є різні способи життя і різні способи мислення.