Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Химери та й годі…

Однак таки правда, що я самотній. З ніким ніяк не пов’язаний. І в цьому моя проблема. Я завжди повертаюся до себе. І залишаюся сам-один.

Коли востаннє я всерйоз у когось закохувався?

Цілу вічність тому. У проміжку між двома льодовиковими періодами. У всякому разі, в доісторичні часи. Скажімо, в юрський період чи що. Все, що мене тоді оточувало, вже давно зійшло зі світу. І динозаври, і мамонти, і шаблозубі тигри. І газові бомби в парку Міясіта в районі Сібуя. І виникло розвинуте капіталістичне суспільство. А я в ньому залишився сам-один як палець.

Я розрахувався з офіціантом, вийшов надвір і, ні про що не думаючи, попрямував до готелю «Дельфін».

Дороги до нього я точно не пам’ятав, а тому трохи хвилювався, чи відразу його знайду. Але хвилювання виявилися даремними. Готель вдалося відшукати зразу. Тепер він з’явився перед моїми очима у вигляді велетенської двадцятишестиповерхової будівлі. По-модерному вигнуті лінії у стилі «Баугаус», блискучі стіни зі скла та нержавіючої сталі, широченний під’їзд для автомобілів з прапорами майже всіх країн світу, швейцари в елегантних уніформах, що запрошують гостей до паркування, скляний ліфт до ресторану під самим дахом… Хто такого дива не помітить? На мармуровій колоні біля самого входу видніло рельєфне зображення дельфіна, а під ним — напис:

«DOLPHIC HOTEL».

Упродовж десь секунд двадцяти я завмер на місці й, розкривши з подиву рота, дивився на цю будівлю. А потім зітхнув — так глибоко й довго, що, здавалося, за той час міг би долетіти навіть до Місяця. М’яко кажучи, я був просто ошелешений.

Стояти, як стовп, перед готелем не годилося, а тому я вирішив зайти всередину. Адреса збігалася, й назва була та сама. І навіть номер замовлено для мене. Доведеться зайти.

Я піднявся уздовж пологого під’їзду до ретельно начищених обертових дверей — й опинився у фойє. Просторе фойє нагадувало спортивний зал з високою, до рівня другого поверху, стелею. Крізь його суцільно-скляні стіни лилося яскраве сонячне проміння. У залі були розставлені великі дорогі дивани, а між ними у здоровенних вазах буяли живі декоративні рослини. У глибині фойє містився розкішний кафетерій. Один з тих, де на замовлення приносять чотири смачних сандвічі з шинкою завбільшки з візитну картку на великому срібному тарелі, а до них — вишукано розкладені огірки з картопляними пластівцями. Коли ж подадуть ще каву, то все це частування обійдеться в таку суму, якої деінде вистачило б на скромний обід для сім’ї з чотирьох чоловік. На стіні фойє висіла картина олійними фарбами метрів три на півтора із краєвидом — мочарами на Хоккайдо, — що вражала не так мистецькою довершеністю, як розмірами. Напевне, відзначалась якась подія, бо у фойє юрмилися люди. Чоловіки середнього віку в новеньких костюмах, порозсідавшись на диванах, за жвавою розмовою кивали головами і щедро всміхалися. При цьому однаково випинали підборіддя, однаково закладали ногу на ногу. «Мабуть, лікарі або професори університету», — подумав. Окремо від них — а може, все-таки разом? — торохтів гурт молоденьких жінок. Половина з них у кімоно, половина — у довгих сукнях. Траплялися серед гостей і європейські обличчя. У строгих костюмах, неяскравих краватках і з «дипломатами» на колінах, вони здавалися бізнесменами, які чекають домовленої зустрічі.

Одне слово, новий готель «Дельфін» процвітав.

Розумно інвестований у нього капітал повертався тепер у вигляді непоганих доходів. Я добре знав, як будуються такі заклади. Одного разу я готував рекламні тексти для цілої мережі першокласних готелів. Перед тим, як братися до їхньої побудови, люди заздалегідь усе, від початку до кінця, акуратно прораховують. Збирають фахівців, які заганяють різноманітну інформацію у комп’ютери й ретельно оцінюють витрати. Попередньо прикидають, скільки туалетного паперу доведеться закуповувати та за якою ціною. За допомогою студентів, найнятих на тимчасову роботу, визначають кількість перехожих на вулицях міста — скажімо, Саппоро, — а серед них — кількість хлопців і дівчат відповідного віку, щоб передбачити число можливих весіль. Прогнозують геть-усе. І тим самим зводять ризик, пов’язаний з проектом будівництва, до мінімуму. Довго й докладно розробляють план, призначають виконавців проекту й купують земельну ділянку. Наймають персонал, запускають голосну рекламну кампанію. Не скупляться, щоб розв’язати якусь проблему за допомогою грошей, якщо, звісно, впевнені, що вони колись повернуться… Такий от великий бізнес.