Валерій Шевчук - Роман юрби

- Не сердись, - так само урочо мовила Людка. - Могла б тобі шось приятне збрехать, але я, Бронь, така вродилася: коли вже кажу, то правду. Через це, Бронь, я така і втикацька, бо хочу правду знать. А правда, Бронь, це правда.

Ця розмова ще більше розтривожила Броню, на роботі відразу ж поринула у звичні клопоти, а що стояла до неї черга, то ніколи було ані думати, ані вгору глянути. Отак Броня й пропустила одного з найважливіших моментів свого життя.

Льонька того ранку вийшов із комірчини лишень тоді, коли жінка побігла на роботу. Як завжди, не звернув уваги на приготовану їжу, а взяв два яйці і підсмажив на олії. Відтак зварив міцної кави й поволеньки випив. Закурив на кухні, хоч ніколи досі тут не курив: у жіночому царстві, яким і була кухня, цього не дозволялося рішуче. Відчинив шафку і витяг вузлика, де ховалися гроші. Відлічив рівно стільки, скільки одержав ув останню получку, віднявши те, що, на його думку, пішло на його прохарчування в домі за цей час. Відтак озирнув кімнату було чисто й ошатно і нічого не треба було лагодити. Відтак узяв свою-таки валізу і склав до неї чоловічі речі. Зайшов у комірчину і склав інструменти до скриньки, а що туди не влазило, залишив. Вийшов у передпокій і зирнув на пальто, яке висіло серед іншої, жіночої, одежі. Але його не забирав, бо й нікуди - обидві руки зайняті. Вийшов на ґанка і зачинив двері, а ключа поклав в умовлене місце. На ґанку посидів - допалив останню сигарету і звичним рухом викинув недопалка в помийне відро. Подивився на довколишні хати й сади, що вже потроху почали осипати цвіт, але зорив на те байдужим оком. Відтак звівся, ще раз окинув поглядом двір: чи не лишилося чогось недоробленого, погляд його лагідно спочив на тому, де приклалися його руки, особливо на покритій жабами стіні. Хитнув на прощання хаті, бо прожив тут не один рік і знову не відчув нічого. Пішов угору, ще мав зайти до Олексія. Той нібито цього і чекав - стояв біля хвіртки.

- О, - сказав. - Чого ти з вєщами?

- Бо вже йду, - спокійно сказав Льонька.

Олексій обдивився його уважним позиром

- А ти добре подумав?

- І не один день, - сказав Льонька.

- Баби, вони такі, - сказав Олексій. - А мо, не тра аж так?

- Тра! - сказав тихо, але незворушно Льонька.

- Ну, діло твоє, - сказав Олексій. - То шо, шибонем партійку?

- Для цього до тебе й прийшов, - сказав Льонька. - На одну партію обіщав зайти.

Вступив у двір, а приятель, підморгнувши по-змовницькому, повів його у сарай. Відхилив дошку і витяг звідти пляшку «Червоного міцного».

- Це мій сховок, - сказав. - Тільки не продай мене!..

- А жінка на роботі? - спитав Льонька.

- А де ж їй, голубці, бути? - захихотів Олексій. - Їй і не сниться, що ми смикнемо. Виграю, ще одну купиш…

- А не виграєш?

- Це я не виграю? - звів брови приятель. - Мені Борис-електрик таку комбінаційку показав!..

Пішли до хати, де стояло блюдечко з нарізаним салом, лежало півхлібини і дві цибулини.

- Спершу вип’ємо, а тоді заграємо, - сказав Олексій.

- А може, на свіжу голову заграємо?

- У мене голова свіжіша, коли вип’ю, - захихотів приятель.

Здер станіоль, і червона рідина забулькала в склянки.

- Треба придумать таке! - сказав задоволено. - Бутилка якраз на два стакани. Будьмо!

Торкнулися склянками й перехилили. Олексій випив махом, а Льонька прикладався двічі. Тоді з’їли сало, цибулю й півбуханця.

- Ясна в тебе голова? - спитав іронічно Льонька.

- Як стьоклишко! - відказав приятель і витяг дошку із шахами.

Вони грали якраз п’ять хвилин.

- Стривай! - закричав невдоволено Олексій. - Я не так пішов! Можна, переходжу?

Але Льонька вже встав. На його обличчі цвіла ота трохи в’їдлива, але й блага усмішка.

- Нє, давай переходжу! - гаряче запропонував Олексій. - Накше партія незаконна буде.

- Як так незаконна? - здивувався Льонька.

- А так, шо не куплю другої пляшки!

- Ти вже на програш поставив, - байдуже відказав Льонька. - Ніколи мені!

- На поїзд не вспієш?

- Може, й на поїзд, - сказав Льонька. - Хто зна!

- Странний ти сьодня. Давай ще партійку й баста!

Але Льонька натягав на голову картуза, на вустах цвіла та ж таки усмішка, що Броня називала її ідіотською, тільки було в ній щось неживе. Приятель помітив того усміха й махнув рукою.

- Да, шось з тобою дєлаїця, - сказав, пильно позирнувши. - Не моє воно діло, а по-моєму, ти перегнув.

- Не знаю, - сказав Льонька й подивився поверх приятелевої голови. І очі його стали, так само, як усмішка, напівмертві.

- Куди ж підеш? - спитав співчутливо Олексій.