Валерій Шевчук - Роман юрби

- А щоб ніхто на мене своїх рук не підіймав! - відрізала Наталка і, наливши води, пішла, волочучи за собою відро й собаку.

Він знову натяг на рурку шланга і натис на ручку, і знову посмутніло за шибкою оте приклеєне лице. Однак стукнула хвіртка, і куца Наталка вдруге вийшла на вулицю з відром ув одній руці і з собакою у другій. Пес загарчав, і вдруге схарапудився Олексій - мусив знову відступати вбік і скидати шланга.

- Це й ви города поливаєте? - спитав він.

- А що, тільки вам його треба? - відрізала куца Наталка, а лице, приклеєне до шибки, знову засвітилося й засміялося, ніби це місяць зійшов чи сонце.

- Що там таке? - гукнула з-за паркану мати.

- Воду беруть, - сказав Олексій і чиркнув сірником, щоб прикурити.

- Теж города поливаєш? - висунулася з-за паркана Олексійова мати.

Пес загарчав, позадкував, а тоді й загавкав на обличчя, що так несподівано виросло над парканом, - очевидно, зважив за потрібне відповісти замість господині.

Куца Наталка пішла геть, тягнучи в одній руці відро, а в другій собаку.

- Це вона нам на зло, - цвиркнув крізь зуби Олексій. - Це ж приятелька тої… опришкуватої…

І він відчув, що чотирнадцять струн на серці заграли якоїсь сумної й тихої. Покривався смерканням, яке почало густо плестися навколо: тоді ото й підкрався до нього хлопчачок завбільшки з долоню, на голові якого була густа шапка волосся. Плюнув на долоні, хекнув, підскочив і схопився руками за тканину штанів. Поліз по них угору туди, де світилася маленька плямка цигарки, - а це грали так тихо й сумно всі чотирнадцять Олексійових струн. Хлопченя з кошлатою шапкою волосся уже схопилося за паска штанів, влізло за пазуху, струснуло з очей стріхуваті, нестрижені патли й просунуло ручку крізь ребра туди, де тихо й сумно грали оті струни. Воно наклало на них пальці - музика затихла, натомість знову прийшла куца Наталка з порожнім відром та з собакою і виказисто наставила в його бік кирпулю.

Тоді й настав той вечір, шовковий і теплий, коли відчув Олексій ще більший смуток. Виростав у ньому, ніби хмара, котра замість по небі, попливла в його грудях - з’явилася вона ще тоді, коли так нерозважно дав ляпаса отій опришкуватій. Грали його струни сумної й тихої; може, через це взяв він мішка під пахву, кинув на плече косу й рушив накосити кроликам трави, хоч її вже накошено досить. Зирнув на двох дівчат, котрі йшли у парк і через це були вбрані якнайошатніше: в однакових сукнях, гольфах і туфлях: йому здалося, що це двоє близнят ступає супроти нього. І тільки наблизившись, побачив, що в однієї ніс довгий, а в другої кирпатий, що довгоноса чорнява, а кирпата - білява; вони прошелестіли повз нього, і Олексієві здалося, що тільки їхні сукні живі й рухливі. Терлася тканина, ніби пісок осипався, а очі, якими на мент освітили вони чоловіка з косою та мішком під пахвою, холодно запалали, а може, й посміялися з нього. Отоді й посунув на нього навальний смуток, адже досі плив у душу блідим, тихим потічком; він подумав про свої тридцять і п’ять років та й про те, що ці дівчата для нього замолоді. Через це скривив губу, кинув зневажно мішка в траву, а тоді змахнув косою, ніби хотів скосити межу між собою, старим парубком, й отими молодими, в яких тільки й думок, щоб на якийсь гачечок зачепитися. Малий заводіяка із шапкою волосся на голівці сидів при тому в нього на плечі й помахував рученятами, передражнюючи Олексія. Трава з шурхотом клалася під ноги - роса ще не встигла на неї сісти. Роса впаде тоді, коли зупинить він свою нещадиму косу й коли витре з чола піт - отой піт і стане початком росопаду. Відтак земля вмиється вільготою, адже спрагла вона сьогодні, як ніколи. Роса сідатиме й на зігнутого Олексія, коли волочитиме на собі здоровецького мішка скошеного зела; косу він триматиме під пахвою й сіятиме, висіватиме свій піт на дорогу й траву. На нього витрішкуватимуться кільканадцятеро очей, але йому буде байдужки.

Тоді виступить назустріч старий Смерд, блисне перед очі цигаркою і випустить клубінь сивого диму.

- Може б, ти далі від моєї хати косив, - скаже він миролюбно. - Сам знаєш, у мене самого ціла ферма того звіра..

Олексій не відповів. Ніс, зігнувшись, лантушисько і начебто ніч на околицю приносив. На нього дивилися Магаданша й таксистиха, які доброчинно сиділи на лавочці під хатою і саме змовкли, переговоривши про все, що на серці лежало.

- Такий він беручкий до роботи! - сказала про Олексія Магаданша. Дивлюся на нього, але на серці мені тепло.