Валерій Шевчук - Роман юрби

Стара ніби відчула той погляд і різко повернулась. Але побачила тільки темно-синій плащ, утлу спину й низько насунуту кепку чоловіка - ішов той вулицею, широко ступаючи й трохи смішно помахуючи руками.

Очі в баби стали чорні й мертві, вуста розтулилися і стулились - он яке обличчя засвітило вслід перехожому!

Неохоче встала, відчуваючи, як важко розгинати так надовго завмерле тіло - її одразу ж скував холод. Зирнула на дах власної хати - стримів там задимлений комин. Подибала в повітку, все ще не розігнута до кінця, а коли стала в дверях, зирнула з-за плеча на той двір під кручею, де ще зранку стояло двоє плетух.

Два дерева стояло вже майже пожовтілі, замість помийного відра під одним із них - собача буда і визирав звідтіля чорний пес; замість господарчої сумки виріс на другому дереві білий круглястий гриб. Стояли поблизу безутішні чоловіки тих плетух, один із двома, а другий із трьома дітьми. Розвели здивовано руками, і від того поруху розсипалися їхні діти, як курчата: покликала їх вулиця. Чоловіки вже витягували з дверей стола, потім один приволочив ящика, другий ослінця, сіли оті безутішні чоловіки під деревами й раптом ударили голосно доміном. І поступово їхні лиця заспокоїлись, і лопотіло й лопотіло над ними листя, ніби виказували за таку легковажність, адже жінки їхні у дерева поперетворювались, а їм хоч би що! Потім упустили ті дерева по листку, наче по сльозі, й ті листки, повільно кружляючи, лягли просто в наставлені й заповнені кісточками доміно долоні чоловіків…

З горла старої викотилися чорні м’ячики, рипливі, хитливі й круглі. Але вона обірвала сміх - ішла вулицею з порожніми відрами таксистиха. Важко сопіла з ядухи, а коли зустрілися вони поглядами, обличчя в обох стали надуміру лагідні, усмішки на них розлилися, ніби вилите молоко, заморгали вони одна до одної, бо й очі їхні стали під ту хвилю, як вилите молоко.

Тільки в повітці стара розпростала спину. Її жилава шия витяглась, а обличчя зробилося грубе й мужнє. Важка, карачкувата рука потяглася до лискучої сокири, а за мент великої сили удар розколов колодку так, що з неї аж тріски посипались…

Дим валив не в комин, а з комина, витікав крізь дверці й піддувало, сочився крізь щілини в грубі. Сиві димові чоловічки вистрибували з печі й починали в повітрі й на стінах химерного свого танцю. Стара була наче сама з диму, заповнювала собою всю кімнату, так тяжко вона кашляла Здалося навіть їй, що її мала хатка ще поменшала, і що має та хатка курячі ноги, і йдуть вони, ті курячі ноги, із хмари на хмару, а вона лежить на печі й задихається.

Рипнуло, відчинившись, вікно, так само рипнуло друге, і дим пішов у вікна, отож чоловік у темно-синьому плащі, котрий дивився на ту самотню хатку з гори, бачив, що вона поступово оточувалася туманом, і в серпанку тому дивно палала червонолиста вишня.

А й справді, сутеніло, і дими з коминів хат на вулиці і хат під кручею, і хат за Кам’янкою зовсім розчинились у тому сутінку. Вмерла у ньому річка, й тільки якийсь упертий човник їздив по ній та їздив. Сидів у тому човникові старий Смерд, одягнений у брезентову куртку і в капелюха без стрічки, витягав він із річки малесенькі сіточки, в яких срібно засвічувалися довгі свічки єльців; Смерд брав ті єльці темними спрацьованими руками й кидав їх у човна - забув узяти з собою відерце. В човні було по кісточки води, і та хлюпала разом із єльцями на дідові гумові чоботи.

Стара стояла на порозі в пальті з облізлим коміром, на якому лишилася жменя шерстин, засунула руки в рукава-муфту, й сутінок робив її клубенястою, наче була вона з повітря і от-от мала відірватися від порогу й полинути в тихе, вечірнє небо, на якому повільно проявлявся місяць і зірка коло нього. Стара зітхнула, подивившись на того місяця та зірку, і приступила до хвіртки. Обличчя в неї було кругле й привітне, а голова зовсім загрузла в плечах. Очі її стріляли від хати до хати - у визір її, темний як це смеркання, потрапляла одна чи друга химерна постать у штанах. Ті істоти стояли біля своїх хат чи сиділи, як оті двоє, що вже й ліхтаря підвісили над столом і били в доміно. Там, віддалік, замітав двора ще один, і курява з-під його мітли теж була як дим; зовсім недалеко ще один ніс здоровенні відра, з яких плескалася вода; ще один проїхав на мотоциклі й був на тому мотоциклі такий випростаний, наче дрючка проковтнув. Стара дивилася на все те чудне плем’я і аж головою легенько похитувала їй на плече спустився маленький, як насінина кульбаби, парашутик, і відчепивсь од того парашутика ліліпут, заліз старій у вухо й пішов блукати по безконечному лабіринту мозкових звивин. Це й була та думка, яка єдина жила в голові старої, адже вікна її хати було навстіж одчинено, і замість диму заходив у них холод.