Валерій Шевчук - Роман юрби

Потяглася рукою туди, де був умикач, пальці ковзнули по шарудявій стіні, відчуваючи пучками вклеєні в тиньк піщини; світло спалахнуло так раптово, що Броня аж похитнулася. Зачаїла дихання перед тим, як увійти до кімнати: вчувалися їй легкі, безтілесні кроки, дихання якесь чи, може, шепіт. Але то був тільки кіт, почув господиню і дряпався до неї з хати; їй же здалося, що це Той, хто лякає на самоті; Той, що зводить її; Той - білий з темним оком, невідь-хто; Той, що проганяє від неї сон і п’є з очей її сльози - вітер вологий, проти якого спасу нема!

Кіт стрибнув їй на груди, і, хоч сама привчила його до цього, мороз проповз їй по спині. Бридливо відштовхнула тваринку і та впала на підлогу, здивована й уражена; Броня відчула, що може зненавидіти це капосне створіння, має навіть хіть схопити його зажма за гриву й викинути на вітер. Кіт пішов просто на неї, вихиляючи тілом, звівши трубою хвоста і запобігливо помуркуючи. Торкнувся її чобота і вона не стерпіла, схопила його і, привідчинивши двері, викинула надвір, задихнувшись од лютого ляпаса, яким нагородив її вітер. Кіт нявкнув і зник у темряві, а Броня відчула, що в неї неживе тіло і що їй важко навіть сінці перейти. Мала набубнявілу голову, отерпла рука відчинила двері, з хати повіяло прицвілою пусткою. Засвітила світло, скинула чоботи, хустку й пальто, всунула ноги в капці і, мерзнучи вже від порогу, рушила до вітальні, де відверто гуляв вологий вітер: кватирка не була зачинена і вітер вистудив кімнату понікуди. Тоді несподівано для себе вона знову згадала Льоньку, отого чоловічка під ліхтарем у куцому пальті, котрий завзято волочив здоровенні відра. Далека, холодна й смутна всмішка торкнула її вуста, бридливо їх кривлячи. Треба було зачинити кватирку, а тоді вже - в ліжко, холодне й також вогке; вона ступнула негнучкими важкими ногами до вікна, а коли протягла руку до гачка, раптом упало на те вікно щось темне й лахмате, задерло хрупко кігтями і в темному отворі кватирки, куди неспинно вкочувалося вологе, зимне повітря, виросла чорна, хижа, оскалена котяча морда. Броня закричала і вдарила кота межи очі. Той хитнувсь у вікні і знову пропав у темряві, а вона, накинувши защібку, затрусилася від немочі й плачу.

Льонька їв свіжорозігрітий бігус, кусав великими шматками хліб, загортав ложкою теплу, тлусту страву і накладав на обидві щоки. Молотив зубами і трохи поплямкував, очі в нього, як завжди під час їжі, ставали малі й нетямкуваті; Тоська зайшла до кухні й приклеїла круглу сідницю до ослінця. Дивилась, як він їсть, і відчувала обридження впереміж із вдоволенням, оченята її ставали такі, як у нього: малі й трохи нетямкуваті.

- А ти чого не їси? - відірвався він од миски.

- Фігуру рішила наганять, хе-хе, - показала зуби Тоська. - Буду така, як Бронька: Кащій безсмертний.

Він пирснув у капусту, як кіт, і знову замолов щелепами, і вона аж образилася від такої його неуваги.

- Ти що, й повірив?

- Та нє…

- Я вже повечеряла, - звідомила вона добродушно. - Хіба чаю випила б, та вставать неохота.

Він кусав хліб і загортав ложкою капусту. Накладав за обидві щоки і молотив щелепами, ніби хотів швидше звільнити собі рота.

- Слухай, Льонь, - ліниво озвалася Тоська. - Може б, ми кабанця завели?

Він невиразно мрукнув, бо все ще мав набитого бігусом рота.

- Я так і думала, що захочеш. Оце я бачила стару Смердиху, зара вона у столовці работає. Давай, каже, приходь у столовку, можна буде достать дешево зливки всякі, помиї. Щось докупили б і помаленьку вигодували б. Лушпайки мої сестри давали б, все одно викидають, а ми їх свіжиною вгостили б, дали б по кілограмчику - добрий кабан, то й не видно буде… Я он меблю хотіла б. Теперички тільки й чуєш: арматури й арматури, а ми шо, гірші людей? І ми б собі арматурник: хай блищить. Поставимо і хай сестри лікті покусають, хе-хе, бо воно, знаїш, якось неудобно: такий телевізор як картинка, а мебля в нас просто тьху і не скривись.

Льонька ковтнув востаннє і задивився здивовано на порожню тарілку.

- Ти там того, - сказав він, - може б, досипала?

- Ну й жеровитий ти, - зітхнула Тоська. - Жереш як не в себе і самі шкура-кості на тобі. Я он менше їм, а тіла на мені не то, що на тій клячі Броньці. А ти їси і тебе їсть.

- У тебе є за що взять, - добродушно всміхнувся Льонька. - Досип-но трохи.

- Нам тим і погано кабана годувать, що нічого з їжі не остається, - сказала Тоська і звелась. - Пішли спать уже, досить тобі жерти, - вона позіхнула широко й солодко, аж здавалося, що впаде в ту прірву її рота й цей чоловік, що, вкраявши хліба, сидить і жує, і кастрюлі, й навіть відро з водою…