Валерій Шевчук - Роман юрби

- Чого це лазиш через вікно? - спитала мати. - Дверей тобі мало?

- Тепер я так і лазитиму, - сказав лаконічно, обливаючи її синім світлом лагідних очей.

- А що це у вас там гупало? - викинула мати другого гачка.

- Забивали двері, - коротко пояснив він.

- То це ви шо: посварилися чи розійшлись?

- Розійшлися, - сказав він. - І навіки.

- А чого вона віддала тобі меншу кімнату? Це ж твій дім.

- Так захотів я. Ми розійшлися полюбовно, - мовив він.

- І ти був такий дурний, що взяв собі менше, а віддав більше?

- Ну да! - сказав він. - Їх двоє, а я один.

- І це ти не міг собі вибрати так, щоб ходити через двері?

- Я драбинку собі зроблю, - мирно сказав.

- І ти не міг узяти її за коси й викинути з нашої хати геть?

- Ми полюбовно розійшлися, - сказав Смерд-молодший і кліпнув білими віями.

- Ти дурний чи малахольний? - спитала чи строго, чи здивовано мати.

- Ваша кров, - сказав і пішов спокійненько повз неї, бо вже відповів на всі її запитання.

Смердиха-старша метнулася притьма до Смерда, який і сьогодні плів сіточку і з тугою дивився на синє плесо річки. Вона затараторила і замахала руками, а Смерд-старший звів до неї такі ж, як у їхнього сина, тільки строгіші й важкіші, очі, - від того погляду в неї часом і мурашки по спині бігали, - і сказав коротко і владно:

- Згинь, сатано! Немає в мене сили на вашу колотнечу!

І Смердиха-старша заломила руки і вдарила ними об поли, але старий Смерд уже не бачив її й не чув, бо руки його не переставали плести сіточку, а очі спочивали на синьому плесі ріки, на якому нерушно стовбичили сині й чорні човни, і в тих човнах сиділи шоколадні рибалки, вистромивши перед собою списи вудок; старий Смерд пристрасно мріяв і собі опинитися біля них і між них. Через це він і не чув причитань, скиглінь і волань своєї жінки, а коли того ніхто не чує, то навіщо скиглити чи волати, резонно подумала стара Смердиха. Отож перепила скиглити й хутенько шмигнула на вулицю, де вже її чекали пащекухи: ряба Надька, куца Наталка, стара діва Людка і ще там хтось. Вона подибала до них, як качка з перебитим крилом, а Смерд-молодший у цей час розрізів на дві частини довгу дошку, щоб з неї зробити драбину-містка до власного вікна. Йому все ще не вірилося, що все це відбулося, тим більше, що не відчував за собою вини - ну, обійняла його, бавившись, маруха, та це ще нічого не значить. Отож він майстрував драбинку, позираючи на двері, які ще вчора були його, - сподівався-бо, що з тих дверей вийде його жінка, і він спробує ще раз із нею і перебалакати. Його насторожувало те, що вона, натурально вибухнувши там у бур’янах і побивши на ньому й марухах відро, отак несподівано втишилась і не виявляла супроти нього й найменшого гніву - оцього до кінця він і не розумів. Знову помацав у кишені три карбованці і всміхнувся; принаймні, сьогодні мав надію поліпшити настрій, а про завтра такі, як він, ніколи не думають. Прибив до дощок поперечки (молоток і цвяхи взяв тут, у столі, що стояв надворі), позгинав виступи з того боку - жінка з дому не виходила Не поралася вона й біля плити в сінцях - очевидно, переживає. І йому стало зовсім добре від того, що вона «переживає», бо коли так, не все ще в нього закінчено: нехай перевіситься й перегорить, висердиться, скільки їй-треба - він, може, теж сердився б, коли б побачив її в обіймах хоч би Партизана. Та це вже було щось несусвітне, аж головою покрутив, тоді поволік драбину до вікна і встановив. Вікно відчинялося всередину. Смерд сів на підвіконні й озирнув світ - ридали солов’ї з того боку річки у верболозах і стояв над річкою туманець, хоч уже давно не ранок. Зістрибнув із вікна і ще раз перевірив, чи на місці троячка, бігцем подався в місто, навіть не помітивши біля каменя й колонки власної матері, оточеної, як матка бджолами, вуличними кумасями.

І як тільки сховався він із очей, з кущів виступив Партизан та й швиденько, щоб не помітили його від каменя, югнув у хвіртку до Смердів. Сміливо відчинив двері і вже з сінець чемно постукав у хатні.

- Заходьте! - гукнула Марія.

Сиділа біля столу, якась і справді осмутніла й притихла, і Партизан весело ошкірився.

- Драстє! А твій де?

- Мого в мене вже нема, - гостро сказала жінка. - Він живе там! - вона показала на забиті двері. Партизан двигнув туди.

- Тут нема проходу, - сказала Смердиха-молодша - Він через вікно ходить.

Партизан присвиснув і присів на стільця.

- То в тебе освободилося мєсто? - спитав, показуючи зуби.

- Освободилось, та не для тебе.