Валерій Шевчук - Роман юрби

- Прийшов, бо мені тебе жалко, - заявив він Смердисі-молодшій. - Твій босяк тебе не вартий. Така ти женщина, що глянути любо, а він, паскуда, на курв тебе міня…

- Знову вони з вами? - кволо поцікавилася Смердиха-молодша.

- А как же, - сказав Партизан. - Мурка з твоїм таке витворяла цілу ніч, що стидно й казать.

У Марії все похололо всередині.

- Це ти правду кажеш? - пошепки спитала.

- А чо’ мені брехать? - мовив Партизан. - Коли б я мав таку женщину, як ти, все бросив би: і пить, і гулять, і баб водить. Я тобі тут у хаті й на дворі все зробив би як картиночку…

- А чом ти в себе не зробиш картиночку? - в’яло спитала жінка.

- Нєт стімула! - сказав Партизан й урочисто замовк.

- Як це стимула? - не зрозуміла Марія.

- А чо’ думаїш, я почав пить? А того, шо така мені зараза попалась, як та Мурка. Я їй те, я їй се, морожене з города носив, а вона з хахалями. Ну, й почав пить і гулять, хіба не знаїш?

Смердиха-молодша це знала. Партизаниха й справді тягалась, як він сказав, із хахалями.

- А я, може, - сказав Партизан, - про сімейне гньоздишко мічтав. Я, може, про ласкову женщину ночі напрольот думав. Не повезло!..

- Чого прийшов? - холодно спитала Марія.

- Розказать, як воно там із твоїм получилось.

- Ти ж привів тих хвойд!

Партизан скинув очима.

- Ну да, я Бо не давав мені покоя Приведи, ка’, бабу й приведи.

- Чого ж двох привів, а не одну?

- А вони по одній не ходять. Бояться, шоб чо’ не случилось.

- Залиш мене, - втомлено сказала Марія.

- А мо’, я до тебе заходить буду. - смиренно попросив Партизан. - Ну так, по человєческі… Завидую твоєму дурбаку…

- Завидуєш, що з хвойдами тягається по кущах? - гостро спитала Марія.

- Нє, шо таку женщину, як ти, має… Має й не уважа, пользоваться не уміє.

- Йди ти, трепло! - м’якше сказала жінка, і Партизан, видимо задоволений, пішов із хати. На порозі запалив, з осолодою пихнувши димом, коротко реготнув і рушив до братії, яка його вже виглядала з бур’янів.

- Нічо не вийшло, - сказав, пихкаючи димом і мружачи ліве око. - Тверда вона…

- Да, вона така! - сказав печально Смерд-молодший. - Вона в мене така!..

У цей час повернулися до них і вчорашні марухи - Смерду так було гидко на них дивитися, що він устав та й пішов. Таке на нього іноді находило: коли щось не так - вставав і йшов. Перейшов кладку через Кам’янку, піднявся на Павлюківку й рушив до Корбутівки, а тоді подався лісом асфальтованою стежкою до Тетерівки, потому - до Корчака, і тільки коли навколо споночіло, отямився, а що йшов цілком безтямно; не зразу розібрав, куди його занесло. Одне знав: місто мало бути там, звідки простував, тож проголосував автобусу, який їхав із Чуднова. Автобус зупинився, і він, обнишпоривши кишені, тільки й знайшов копійок, аби заплатити за проїзд. Але на його зчудування шофер копійок не взяв, очевидно, в нього був надто задурманений вигляд.

- Спасибочки, - байдуже сказав Смерд-молощший і зійшов з автобуса біля школи. Пошкрябав по підборідді й відчув на лиці кількаденну щетину - подумав, що виглядає таки страшненько. Але й це не змінило йому лихого настрою і він рушив униз по Чуднівській, бо вже більше не мав сили шаландатися. Знав, що жінки зараз нема вдома, тож сміливо зайшов у двір - відразу ж напоровся на матір.

- Що це ти вичворяєш? - спитала мати.

Мовчав, тільки дивився поверх материної голови.

- Мало тобі жінки, що ти на цих хвойд спокусився?

- Ат! - махнув він рукою. - Нічо ти не знаєш!

- А шо я маю знать? - аж закипіла мати. - Дивися, вона тебе вижене, я тебе годувати не буду. І батько тобі ні копійки не дасть.

- Знаю, - сказав Смерд-молодший і підсьорбнув носом, ніби збирався заплакати, як колись у дитинстві.

- І в кого такий ти непутящий вдався? - сказала мати, а він побачив, що за спиною в неї цвіте, аж палає в сутіні бузок. І той бузок запаморочливо пах, і раптом бризкнули з глибини їхнього двору солов’їні трелі, й щось дихнуло з глибини мороку, аж задихнувся, бо раптово пожалів і жінку свою, й себе, і їхнього хлопця, і матір, яка придивлялася до нього, ніби була короткозора, і тих марух, що знову пили в бур’янах, і тих п’яниць, у яких немає місця під сонцем, і всіх людей, бо всі приречені - як би не жили і що б не робили. Бо над ними усіма пролітала, як відьма, невидима смерть, бо вона облягала землю, дерева й людей, бо вливалася в людину разом із повітрям та водою - хтось нерозважний випустив її, і годі вже зловити. Пішов повз матір, ніби то й не жива істота була, зайшов у сінці, зроблені його руками і вразився, які вони нечупарні й тісні і як пахне там чимось несвіжим і важким. «Це я так пахну!» - самовідречено подумав він і переступив порога. На нього від столу, від розкладених книжок дивилися вивідчі синові очі, й він не сів, а звалився на стільця, який аж захитався під ним, був-бо розклеєний.