Валерій Шевчук - Роман юрби

Вася Равлик відчув, що руки в нього холодні, холодна лавка, на якій він сидів, холодні вуста, в яких стриміла цигарка, навіть вогник її був до зимного холодний. Йому потрібно спуститись із гори, думав Вася Равлик, і понад річкою, де стежка, котра тоне в бур’янах, податися до гирла Кам’янки. Тут розрослися пишно бур’яни на земляних купах, що їх навезли будівники тетерівської набережної і забули прибрати, - Васі Равлику не важко буде між них заховатися. Щоб зайти до власного обійстя, він мав проскочити шматок вільного простору біля двох наглухо зачинених туалетів, до яких весь час течуть пожильці комунального двору навпроти. Відчиняють замкнуті туалети дротяними гачками, ховаються за дверима і надовго там пропадають. Потім злодійкувато виринають з отхлані, зачиняють двері дротяними гачками, невідь-чому озираються і чимчикують у свій двір, де стоїть із п’ятеро хат, в яких живе з двадцять п’ятеро сімей, а що туалетів тільки два, то вся сотня людей, котрі живуть у комунальному дворі, зранку до вечора один за одним пливуть до туалетів і відпливають назад, ніколи, однак, не творячи біля тих напівмістичних закладів черги. Оце місце пройти Васі Равлику було найтяжче, тож він довго сидів у бур’яні й таки дочекався принагідної хвилини: в небі над околицею зовсім низько полетів вертоліт. Відтак усі статуї від хат на мить припинили стежити за Васиною хатою, а всі пожильці комунального двору, котрі були на вулиці, ті, що пливли до туалетів, і ті, котрі поверталися, також зупинилися, задерли голови й завмерли - Вася Равлик і використав цю мить, шугнув через дорогу і вже був у бур’янах рідних, він би сказав, бур’янах власних, бо росли-таки на його городі.

У дворі було тихо. Сонце тільки заходило - ніхто з бахурів поки що не зважиться зайти до Васиного двору, адже всі знали про статуї біля хат, дехто з тих лобурів був жонатий, а серед статуй стриміли і їхні жінки; окрім того, всі добре знали про підзорну трубу рябої Надьки; сама Рая, певне, зараз спить або ж лежить у ліжку й палить сигарету, і вона спатиме доти, поки не розбудить її перший лобур, якому найбільше не терпиться. Та й коли вона не спить, то прийме лобура так само спокійно, затовче в попільниці сигарету, а може, й не затовкуватиме, а тільки ляже горілиць і докурить сигарету вже під лобуром. Отже, Вася мав ще досить часу, він заліг у бур’яні і змочив слиною зап’ястя, бо, пробираючись сюди, трохи попіксь у кропиві, закляв руки під голову й задивився в ясне небо, на якому вже починали палати малинові хмари. І йому стало нестерпно гірко від того, що його життя таки порушилося, що йому треба отак ховатися, що йому доведеться мститися на лобурах, що йому таки доведеться прогнати Раю, хоч іще вранці він і не думав про те. Його печально захитало, і малинові хмари в небі випустили із себе синій дим, ніби тліло там велетенське багаття, а в голові у Васі все ще було темно, темно було і в грудях; ні, не кипів він зараз і не спалювався, як спалюється оце зараз небо, а лишався спокійно-холодний, отже, єдине, що чинив - чекав і чекав. Заплющив очі: повіки були червоні, й на якийсь час вимкнувся зі світу, а коли очуняв, сутінки стелилися над землею, стояли під яблунями й під грушнями, заповнювали проміжки між стеблами бур’яну й кукурудзиння. Хтось відчинив хвіртку, і Вася Равлик прикипів поглядом до ще видної постаті - був то Шурка Кукса. Щурка озирнувся, як кіт, котрий готується напакостити, і за мить сховавсь у домі. Вася Равлик затремтів. Подумав, що найлегше зараз заскочити в дім, схопити того кота й добре відлупцювати, а тоді й викинути вслід за ним за двері й чортицю, але ряба Надька виразно сказала йому, що ходить до неї лобур не один. Отож Вася Равлик закусив губу, але кров йому потекла до підборіддя, і стоїчно вичекав, поки Шурка Кукса вийде з дому. Шурка пробув там довгенько. Зрештою, рипнули двері, й Вася Равлик уціпився руками в куща кропиви, бо ледве стримався, щоб не кинутися на того ситого, задоволеного й бридкого котяру і не розшматувати його на місці. Кропива його вжалила і це дало змогу всидіти-таки на місці, тим більше, що саме в цей час у двір зайшов Віталій Корж, який колись допомагав йому ловити, чи, власне, впустити коропа.

- Васька вдома? - спитав Корж, ніби й справді прийшов до Равлика.

- Чи ж ти до Васьки прийшов? - реготнув Шурка Кукса. - Іди, вона вже дає.

- Ну ти! - наїжачився Корж. - На шо ти намікаєш?

- На те, що ти до чортиці прийшов, а не до Васьки, ге-ге! - зареготав Шурка Кукса - Іди, вона вже дєйствує.