Валерій Шевчук - Роман юрби

Котлети пригоріли, в кухні було повно сизого диму від котлет і його сигарет, і він розчинив вікно. А тоді не витерпів і знову побіг у спальню. Торбинка була пожмакана і валялась на ковдрі, а цукерчаті обгортки розсипалися біля неї, як курчата біля квочки.

Рая лежала, обіпершись об правий лікоть, повернута до нього спиною й курила, доносячи до невидимих звідси вуст цигарку лівою рукою. Він подумав: може, винести їй пива з печивом? Але цього разу стільки відчайдушності не мав, бо йому було мулько дивитися на оголене жіноче тіло, а наблизитися - ні, він би тоді собою не зволодів. Картопля вже доварилася, котлети досмажились, юшка готова - можна кликати її обідати. Він відчинив вікно.

- Обідати будеш? - спитав голосно.

Ліниво обернулася до нього, сіла, струснувши важкими грудьми, і йому, Васі Равлику, аж заплющитися захотілось. Але дивився на неї широкорозверстими очима, порожніми і тремкими, бо він уже не належав собі, бо в голові в нього не залишилося жодної думки, а тільки трохи диму від власної сигарети, а може, трохи диму від пересмажених котлет, у роті зникла слина, а язик став кілком. І він раптом вискочив із вікна просто на скопану грядку, а вона завмерла з настромленим на руки платтям - почала вже одягатися. Він пішов просто на неї, роздимаючи ніздрі й чуючи шалено розбовтане в грудях серце, а вона спокійно поклала плаття на ковдру і лягла горілиць, ледь-ледь розсунувши ноги. Вася впав на неї, як підкошена бадилина, і знову відчув солодко-нудний смак помади і ввійшов у широку, простору, зовсім не дівочу долину і пішов по тій долині сліпий, вимацуючи патерицею дорогу; кипів, ніби смола, але долина, по якій ступав, була холодна. Дерева, біля яких ступав, не квітами були покриті, а інеєм, і він відчув, що чого вогонь у тому холоді й інеї гасне, тлумиться, зникає, йому аж пекло від того морозу, адже тіло, яке він, здавалося, підпалював, було нерушне й ніби неживе. Губи, з яких він злизував і помаду, були так само холодні й неживі, руки й не подумали звестися та обійняти його, а безживно розкинулися, очі були розплющені, а обличчя бридко-гарне, але без найменшого рум’янцю.

Скотився з неї і важко дихав, а Рая лежала біля нього нерушна й зимна, і його раптом аж страх пробрав: а раптом вона померла? Сів і зирнув на неї й побачив, що вона дивиться в небо, хай і порожніми й байдужими очима, але цілком живими.

- Будеш обідати? - спитав він.

Вона сіла й накинула плаття. Встала, й воно ковзнуло по її загорілому тілі.

- Що там у тебе? - спитала й потяглася за яблуком - зірвала його.

- Суп, картопля й котлети, - сказав він. - І пиво. Чи, може, хочеш вина?

- Нє, - сказала, вгризаючись в яблуко. - Досить і пива.

Пішла по стежці, байдуже покусуючи й жуючи яблуко, а він аж хвилю ненависті відчув - надто вже була незворушна. Але злякався цього жорстокою й мимовільного поруху, бо що вона йому, зрештою, завинила? Була покірна й безвідмовна, а те, що виточувала від себе холод, чи ж її вина? Вася Равлик усовістився й подався слідом, навіть двері перед нею відчинив.

Потім вони сиділи на кухні, їли зварений ним обід і запивали пивом. Вона їла й пила з тією ж таки пожадливістю, ніби хтозна-скільки сиділа голодна, а він кидав на неї поглядом і вряди-годи підсував їй те чи те, доливав пива - не зникало в нього відчуття, що це бездомна кішка до нього прибилася і в чудний спосіб перетворилася у дівчину-жінку.

- Слухай, - спитав він, не витримавши мовчання. - А чого ти без білизни ходиш?

Рая пересмикнула плечима.

- Так мені лучче, - сказала, п’ючи пиво. - Нічого не жме.

- Може в тебе того діла нема? - спитав обережно він.

- Нема, - сказала просто.

- Ти і взимку так ходиш? - спитав він, але вона не відповіла - їла.

- А інша одежа, крім цього плаття, в тебе є? - знову спитав він.

- Є, - сказала вона - В мамки.

- І це ти отак живеш: до когось прибиваєшся, з кимось спиш?

- Ну да, - мовила, зирнувши на нього невинними очима. - Часом мамка мені чоловіка знаходить.

- Поживеш ти з ним і що? - спитав Вася.

- Нічого, - смикнула вона плечима. - Потім він мене виганя.

- І всі виганяли?

- Ну да, всі, - сказала покірно.

- А чого виганяють?

- Не знаю, - сказала вона, і на її очі раптом вибились сльози. - Не наравлюся.

- А як ти потрапила до Митьки Гілляки?

- Подружка привела.

- В тебе є подружки?

- Нє, - сказала Рая. - Одна знакома привела.

- А це правда, що ти до мене просилася? - спитав він.

- Ну да, - невинно глянула. - Ти ж мене обіймав і цілував.

Він розтулив рота логіка її була вбивча. Але якась вона - чи не від світу цього, нерозвинута чи чокнута. Вася Равлик із шумом видихнув із себе повітря.