Валерій Шевчук - Роман юрби

Дружина поралася на кухні, діти й справді побігли в кіно, яке крутили в умерлому й поставленому на дитячому майданчику літаку; Сашко сів у тісному проміжку (кухня в них мікроскопічна), між столом і білим кухонним пеналом; фіранки були розсунуті, й він міг бачити шматок хідника, на якому весь час вигулькували якісь люди. Оповідав жінці тихим голосом оту історію з батьковим листом, а потому й історію зі сном, коли йому приснився батько на смітнику, побитий і закривавлений; про те, що сказала мати і що вирішила; про її немилосердного засуда; про те її «а тепер танцюй, небоже, на морозі гопака» - розповідав це дружині, бо сподівався на її практичну мудрість: йому самому важко щось вирішити розумне, бо й сам він був для цієї жінки якоюсь мірою Коник-Стрибунець. Окрім того, коли щось важливе вирішуєш не ти, а хтось близький, кому улягаєш, як просто тоді зсувається гора із пліч!

- Мати має рацію, - сказала дружина, кришачи на дощечці криваво-брунатного буряка, - той твій батько й справді хороша штучка. Так просто жінка не одержуватиме за чоловіка зарплату, певне, пив добряче й гуляв. Діти його не люблять, значить є за що - добре в’ївся їм у печінки. Не бери тієї історії до серця, - сказала турботливо вона, - побережи себе!

Вона краяла й краяла буряка, й Сашко почудувався: смужки виходили рівнесенькі, однієї товщини. Руки його жінки були багряні від бурякового соку, а думки чіткі, виважені, рівнесенько відбатовані зовсім так само, як оці бурякові смужки.

- Коли тверезо розмислити, - казала дружина, - то він батьком твоїм називатися недостойний, сам же казав, що не озвався до вас ні разу, а коли ти його в Мурманську відшукав, то паскудно від тебе втік, як шкідливий кіт. Я до таких милосердя не маю.

- Тепер уже точно знаю, - мовив Сашко, - там, у Мурманську, це був він…

- Я тобі й раніше казала, що то був він, хто б іще? - жінка почала краяти капусту. Ніж і пальці були червоні від буряка, і капуста де-не-де ясніла червоними плямами. - Ні, я таких людей не розумію. Судити таких треба!

- А коли б це був твій батько? - спитав Сашко. - Тоді б ти так спокійно не говорила.

- Мій батько, - рівно відказала жінка, - мене доглядав. Мій батько горба надривав, щоб нам легше жилося, через це і н могилу пішов передчасно. Ти мого батька з цим паскудником і ю рівняй!..

- Я не про те, - тихо, але вперто сказав Сашко. - Питаю, коли б твій батько виявився такий?

- Сказала б те саме, - вона взяла багряними пальцями жмута пошаткованої капусти й кинула її до кастрюлі. - Чи може, хочеш, щоб він приїхав сюди, в нашу конурку на одну кімнату? Це хочеш сказати?

- Нічого я не хочу сказати! - буркнув він.

- Нє, ти це хотів сказати. А я не бажаю приймати до себе ніяких п’яниць і блудяг.

- Але ж я нічого, Ольцю, такого не сказав! - змолився він.

- Не забувай, що ти нездоровий, - різко мовила жінка. - Тобі самому треба спокою і догляду. Зрештою, не до тебе ж він звертався…

Це була правда. Нещадна, але ясна в своїй очевидності, бо таки не до нього був посланий той крик із далекого, холодного краю. Та ж, до кого він був посланий, знайшла також недвозначне рішення: «Опізнився, небораче, - ось яку відповідь знайшла Поліна Войцехівська. - Хто кохав життя ледаче, непереливки тому!»

Він сидів і дивився на клаптика хідника, що виднівся з вікна Хідник був порожній - сірий рівний асфальт, на якому світліють цятки недопалків, сірників та обгорток з-під морозива й цукерок. Голосно лементували горобці, обсівши липку, що росла під їхнім вікном Сашко подумав: а що, коли вчинити простіше. Піти на пошту й послати йому гроші. І отак висилати щомісяця, бо хоч і правду казала його жінка, - це була правда тільки однієї мірки. Існувала ще інша правда, про яку не став казати, бо вона словами не виявляється - це правда отого сердечного щему, який не може не відчувати, чи не тому він свого часу повернувсь у сім’ю? Є житейська проста і ясна логіка, яку йому з нездоланною переконливістю виповіли сьогодні й мати, й дружина його, а є правда недовідома. Правда задавненого болю, такого собі безнадійного розглядання напівстертої фотокартки, випадково знайденої в щілині материної шухляди; є правда Коника-Стрибунця з його нестримною втечею у світ краси й волі. Є правда людської самотності, яка раптом остуджує гаряче серце, - і чоловік уже не той, чоловік раптом починає дивуватися з себе, бо той, котрий жив у ньому раніше, зник, а може, й помер. За одну ніч можна перейти рубікона, в людині може вмерти одне «я», а народитися друге, бо людина недаремне сподівається на всесильну милість часу покаяння, але нема покаяння без прохально протягнутої руки. І вона протягує ту руку, тобто пише: «Я дуже хочу повернутися на рідну землю, але тільки при одній умові, коли ти знайдеш у собі силу пожаліти самотню стару людину». Сашко не міг висловлюватись у цій ситуації так категорично-нетерпимо, як мати його й дружина, але він був од цих жінок залежний. Сам потребував їхньої опіки, бо і його сила надломилась, як і в того невідомого батька. Він сам Коник-Стрибунець, і вже не має ані сили, ані завзяття доказати свою правоту, як доказував колись із Вовкою, котрий опоганив йому шапку і немилосердно дрочив Коником-Стрибунцем. Сашко був залежний і від дітей своїх, оцієї тісненької квартирки, «конурки», як назвала її дружина, від малої зарплатні, та й невідомо, чи довго зможе працювати, адже завтра-позавтра йому таки доведеться йти до тих байдужих і трохи брутальних білих халатів.