Валерій Шевчук - Роман юрби

Поліна сиділа, як завжди, - на ослінці посеред хати, сяючи срібним волоссям і приязною усмішкою. Сашко важко сів на канапу й повільно, трохи іронічно розповів їй про сьогоднішню важку ніч, про те, що йому вночі боліло серце і не вистачало повітря.

- Ти б цього діла не задавнював, - сказала мати. - Піди в поліклініку, хай тобі щось порадять.

- Ходив я вже в поліклініку, мамо, - мовив він, - таке враження, що їм мої хвороби, як мені - торішній сніг.

- А результат аналізів знаєш? - сказала мати. - А що показала кардіограма? Обов’язково піди.

- Гаразд, - згодився він.

- З цим жартувать не варто. Ти ще зовсім молодий!

- Я не зовсім молодий, - сказав він. - Я вже підтоптаний.

- В тридцять п’ять років? - розсердилася мати. - Тридцять п’ять років - це ще не вік!

- Коли рівняти до твого, - всміхнувся він.

Тоді, дивлячись у вікно, за яким було вивішено білизну таку ж, яку вивішувала в сусідньому дворі Бутенкова, оповів Сашко матері свій дивний сон - про батька, з яким вони дерлися по скелистій кручі, й про те, що батько впав на смітника, - дивний такий сон, який продовжує й зараз жити в ньому, а чого? Й досі не виходить йому з голови ота картина - побитий, закривавлений батько зводиться на руках, по яких дзюрить кров, і не може звестись.

- Що воно значить? - спитав з тонкою усмішкою, адже вона, матір його, звісна тлумачка снів.

Стара сиділа на ослінці серйозно, із заціпенілим личком і з кам’яними вустами, з застиглими синіми оченятами. Пауза між ними затяглася, і йому аж незручно стало - може, не треба було всього того оповідати?

- Це значить щось погане? - спитав він і трохи сполошився, бо все-таки, в глибині душі був трохи марновірний.

- Бачиш, сину, - сказала обережно й тихо мати, і її обличчя залишилося так само нерушно-серйозне. - Не хотіла тобі того говорити, бо нічого це не дасть, та й, може, непотрібно тобі це знати. Ми прожили з тобою немало років, ось тобі й тридцять п’ять, і той кнур за тебе ні разу не згадав. Про себе не кажу, хоч і я була молода й гарна, але на милування, як то кажуть, нема силування… Я кажу про інше: про тебе забувати не мав він права, хоч би що там мені казали. Я завжди говорила: коли ти, кнуряка, породив дитину, мусиш про неї дбати…

- Щось я тебе не зовсім розумію, - сказав Сашко. - Яке відношення це має до мого сну?

- Пряме, - сказала мати тим-таки сталевим голосом. - І коли тобі таке наснилось, змушена розказати більше…

Замовкла, опустила очі й сиділа, ніби маленький Будда жіночого роду, завмерлий, закостенілий. Буддочка зі срібним волоссям і з руками, покладеними на коліна, знайомими від дитинства руками, тільки значно постарілими й покритими старечими плямами, ніби пліснявою.

- Повір мені, що я себе картаю, - не треба було про нього тобі розповідати, хай би ти думав, що, ну, що так у мене сталося. І не снилися б тепер тобі такі дурні сни.

- Але ж, мамо, - сказав він, чудуючись із її мови. - Хіба сни залежать від нашої волі? Найбільше мене здивувало: ніколи не бачив батька, а в сні - наче живий!..

- Ну і який же він із себе? - цікаво блиснули материні очка.

- Лисий, з вусами, повний, але в міру. Так жалісливо на мене дивився…

- Значить, він, - загадково сказала мати.

- А ти звідки знаєш, як він зараз виглядає? - зчудувався Сашко.

- Вгадала. Оце якось думала про нього й угадувала.

Вона легко зіскочила з ослінця, рухлива і ще цупкенька бабуся, і моторно подибцяла до старого, ще довоєнного комоду - єдиної гарної речі в її хаті.

Рвонула за вушко шухляду і за мить протягла синові конверта.

- Уявляєш, - сказала з видимими нотками обурення. - Він написав мені листа. Тридцять п’ять років мовчав, а тепер написав. - Мене це жахливо обурило, жахливо!

Поліна Войцехівська була вчителька. Вчителька української мови й літератури, любила читати і свої думки вміла виповісти гарно й інтелігентно. Зрештою, вона - тонка душа, але весь її життєвий досвід, хоч прожила довгий вік, був літературний. Літературою вона міряла світ та життя, може тому мислила й вирішувала свої клопоти на літературний зразок: трохи піднесено, але й прямолінійно.

Сашко узяв листа й помітив: руки в нього тремтять. Незнайомий почерк, літери чіткі, але вже трохи розхитані - видно, писав їх немолодий чоловік. Та цей чоловік умів тримати себе в руках: намагався писати каліграфічно й чисто, охайно вимальовуючи кожну літеру. Лист був російською мовою, в якій вряди-годи проскакували українізми. Сашко зирнув на конверта - прислано його з Мурманська. Відчув, як затіпало йому в скронях, а під горло підкотився зрадливий клубок. Але лишався спокійний - на нього дивилася мати. І він не прочитав, а проковтнув того листа, пожадливо хапаючи зміст.