Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

— Тоді де-небудь звертайте вбік.

Я глянув на Юкі. Насправді вона мала вимучений вигляд. Безживні очі, застиглий погляд. Її обличчя, якби не засмага, напевне, зблідло б.

— Може, краще нам десь зупинитися, щоб ти перепочила? — спитав я.

— Та ні, не треба мені ніякого перепочинку. Я хочу якнайшвидше повернутися до Токіо, — відповіла Юкі.

На в’їзді до Йокогами я з’їхав з автостради і повернув назад до Токіо. Юкі захотіла побути надворі, а тому я залишив «Мазераті» на автостоянці недалеко від її дому й ми посідали на лавочку біля храму Ноґі.

— Вибачте, — на диво щиро сказала Юкі. — Але мені стало дуже погано. Настільки, що я не могла витримати. Та говорити про це не хотіла, а тому терпіла до останку.

— Та не варто було терпіти. І не треба цим перейматися. Таке з дівчатами часто буває. Я до цього звик.

— Я не про це! — обурилася вона. — Справа зовсім в іншому! Мені стало погано через цю автомашину. Через те, що я в ній їхала.

— А власне, що тобі не до вподоби в «Мазераті»? — запитав я. — Не така вже вона й погана. Прекрасні технічні характеристики, зручний салон. Звісно, я сам не зміг би її купити — не витримала б кишеня.

— «Мазераті»… — сказала Юкі сама до себе. — Справа не в тому, яка марка. Марка тут зовсім ні до чого. Справа саме в цій автомашині. В ній якась неприємна атмосфера. Як би це сказати… Вона мене пригнічує. Так, що настрій псується. Здається, наче щось груди стискає, а живіт чимось дивним, ніби ватою, напханий. Ви ніколи чогось такого в ній не відчували?

— Та начебто ні, — відповів я. — Я з нею ще не освоївся, це правда. Мабуть, тому, що я дуже звик до «Субару». Коли доводиться пересідати на іншу автомашину, відразу пристосуватися до неї важкувато. Це чисто емоційна річ. Але якогось пригнічення, про яке ти кажеш, я не відчуваю.

Юкі покрутила головою.

— Та я кажу не про це. А про дуже особливе відчуття…

— Те саме?.. Яке ти завжди відчуваєш? — Я хотів сказати «інтуїція», але передумав. Е ні, це щось інше. Як би це назвати? Психоіндукцією? В усякому разі, словами цього не пояснити. Бо вони тоді здавалися б непристойними.

— Саме це я й відчуваю, — тихо відповіла Юкі.

— І що ж ти відчуваєш од цієї автомашини? — допитувався я.

Юкі здвигнула плечима.

— О, як було б добре, коли б я могла все точно пояснити… Та я не можу. Бо нічого конкретного в голові не спливає. Я лише відчуваю якийсь непрозорий згусток повітря. Важкий та огидний. І саме це мене гнітить. Щось дуже неприємне… — Поклавши долоні на коліна, Юкі підшукувала потрібні слова. — Чогось конкретного я собі не уявляю. Лише щось небажане. Щось помилкове. Щось спотворене. Всередині нього я задихаюся. Повітря важке. Враження таке, ніби мене запхали у свинцевий контейнер й опускають на морське дно… Я спершу подумала, що все це мені тільки приверзлось, а тому терпіла. Думала, що винна в цьому втома після подорожі. Та, виявляється, що все не так. Мені ставало щораз гірше й гірше… Я більше не сяду в цю автомашину. Забирайте назад свою «Субару».

— По-твоєму, «Мазераті» проклята чи що? — спитав я.

— Ні, я зовсім не жартую. Вам також краще на ній не їздити, — серйозно проказала вона.

— «Мазераті» приносить нещастя… — додав я. І всміхнувся. — Гаразд. Я зрозумів, що ти не жартуєш. Постараюсь їздити на ній якнайрідше. А може, краще вже її в море викинути?

— Якщо можете, — відповіла Юкі цілком серйозно.

Ми просиділи на лавочці біля храму десь із годину, поки Юкі не оговталася від шоку. Увесь той час вона сиділа незворушно, підперши щоки долонями і заплющивши очі. Я мимохіть розглядав людей, що проходили повз нас. У таку післяобідню пору сінтоїстський храм відвідували старі люди, батьки з дітьми та іноземні туристи з фотоапаратами на грудях. І налічувалось їх зовсім мало. Іноді з навколишніх контор приходили клерки й сідали на лавочки. У чорних костюмах, із пластиковими портфелями. Хвилин десять-п’ятнадцять вони відпочивали, байдуже дивлячись навколо, й кудись зникали. Безперечно, в цей час усі нормальні люди працювали, а всі нормальні діти — перебували в школі.

— А як твоя мама? — спитав я. — Приїхала разом із тобою?

— Ага, — відповіла Юкі. — Вона зараз у Хаконе. Зі своїм одноруким. Упорядковує свої фотографії з Катманду та Гаваїв.

— А ти не поїдеш у Хаконе?

— Як буде настрій, коли-небудь поїду. А тим часом тут побуду. Бо в Хаконе все одно нема чого робити.

— Дозволь тебе запитати. Просто із чистої цікавості, — сказав я. — Ти кажеш, що залишишся в Токіо, бо в Хаконе все одно нема чого робити. Ну, а що ти робитимеш у Токіо?