Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

— Допивай до кінця! — сказав я. — Як щовечора водитимешся зі мною, то за тиждень станеш найкращою в Японії дегустаторкою «Пінья-колади» серед старшокласників.

Оркестр на танцмайданчику біля плавального басейну виконував «Frenesi». Підстаркуватий кларнетист тим часом виводив довге соло. Високоякісне соло в дусі Арті Шоу. А з десяток літніх пар, статечно одягнених, танцювали під його звуки. Освітлення, що пробивалося з дна басейну, надавало їхнім обличчям примарного вигляду. Літні чоловіки й жінки, що під кінець свого життя прибули сюди на Гаваї, здавалися дуже щасливими. Вони вишукано кружляли в танці, ретельно дотримуючись ритму. Чоловіки випрямлювали спину й випинали підборіддя; жінки описували кола й м’яко погойдували подолами своїх довгих спідниць. Ми не могли відірвати очей од них. Вони чомусь заспокоювали мою душу. Напевне, тому що їхні обличчя світилися справжнім задоволенням. Коли мелодія змінилася на «Moon Glow», танцювальники дружно зблизилися щоками.

— Знову захотілося спати, — сказала Юкі.

Однак цього разу вона змогла добратися до себе без моєї допомоги. Прогрес помітний.

Я повернувся до свого номера, приніс у вітальню пляшку вина разом зі склянкою і вмостився перед телевізором дивитися фільм «Підвісь їх високо» з Клінтом Іствудом. Знову цей Клінт Іствуд! І знову — без жодної усмішки. Після третьої склянки я почав дрімати, а тому вимкнув телевізор і пішов у ванну кімнату чистити зуби. «От і скінчився день», — подумав я. Чи позначився він чимось особливим? Нічим. Так собі день, ні се ні те. Вранці я навчав Юкі серфінгу, після того купив їй дошку. Повечеряли, дивились «Інопланетянина». У барі готелю «Халекулані» пили «Пінья-коладу» і спостерігали, як вишукано танцюють літні люди. Юкі захмеліла, і я відвів її до готелю. От і все, нічого особливого. Не гарний, не поганий — звичайний гавайський день. «Так чи інакше, він скінчився», — подумав я.

Однак усе так просто не скінчилося.

Роздягшись до трусів і футболки, я заліз у ліжко, загасив світло — але не минуло й п’яти хвилин, як у двері подзвонили. «От тобі й на!» — подумав я. Годинник показував майже дванадцяту ночі. Я ввімкнув торшер в узголів’ї, натягнув штани й підійшов до дверей. Поки йшов, у двері подзвонили двічі. «Мабуть, Юкі», — подумав я. Бо не уявляв собі, що може прийти хтось інший. А тому відчинив двері, навіть не спитавши, хто там. Та це не була Юкі. А незнайома дівчина.

— Привіт! — сказала вона.

— Привіт! — машинально відповів я.

Судячи з вигляду, вона була родом із Південно-Східної Азії. Чи то таїландка, чи то філіппінка, чи то в’єтнамка. Я не дуже добре розуміюся на расових відмінностях людей. Загалом, звідти. Вродлива. Мініатюрна, смаглява, з великими очима. У платті з лискучої гладенької рожевої тканини. І сумка, і босоніжки — також були рожеві. На лівому зап’ясті, як браслет, красувалася рожева стрічка з бантиком. Геть-чисто як на якомусь подарунку. «І чого це вона начепила бантик на зап’ясті?» — подумав я. Але ні до чого не додумався. Не відриваючи руки від дверей, гостя приязно всміхалася.

— Мене звати Джун [36] June (англ.) — червень. , — вимовила вона англійською мовою з виразним акцентом.

— Привіт, Джун! — сказав я.

— Можна зайти? — спитала вона, вказуючи пальцем за мою спину.

— Хвилинку! — відповів я розгублено. — Ти, гадаю, помилилася дверима. До кого ти прийшла?

— Ну… почекайте… — відповіла вона, витягла із сумки записку й прочитала її. — До містера…

І назвала моє прізвище.

— Це я, — відповів я.

— От бачите, я не помилилася.

— Почекай-почекай, — не здавався я. — Прізвище збігається, це правда. Та я ніяк не доберу, в чому справа? Власне, хто ти така?

— Може, все-таки ви впустите мене всередину? Якщо стояти у дверях і балакати, то можна підмочити репутацію, хіба ні? Що про вас подумають сусіди? Але ви не журіться, все буде добре. Бо я не збираюся вас грабувати.

Справді, якщо ми сперечатимемося, то Юкі прокинеться й визирне зі свого номера — що ж тоді я їй скажу? І я впустив непрошену гостю. Хай буде, що буде. Добре, якщо все буде добре…

Зайшовши в номер, Джун відразу, без мого запрошення, вмостилася зручно на дивані.

— Чого-небудь вип’єш? — спитав я.

— Що ви, те і я, — відповіла вона.

Я зробив на кухні дві порції джину з тоніком, приніс у кімнату й, поставивши на столику між нами, сів навпроти неї. Вона потягувала напій, сміливо схрестивши на дивані ноги. Красиві ноги.