Харукі Муракамі - Погоня за вівцею

Я був один-однісінький — здавалось, ніби ще ніколи в житті я не почувався так самотньо. Уперше за останні два дні страх хотілося курити, але ж, звісно, сигарет не було.

Замість цього я пив віскі без льоду. Якщо я так проводитиму всю зиму, то, дивись, стану алкоголіком. А втім, цього не буде, бо не вистачить випивки. Залишилося тільки три пляшки віскі, одна — бренді та дюжина коробок пива — й більш нічого. Напевне, і Пацюк думав про те ж саме.

Невже, мій компаньйон і далі пиячить? Цікаво, чи вдалося йому, як я радив, перебудувати фірму в маленьку перекладацьку контору? Мабуть, що вдалося. Не сумніваюся, що і без мене він дає собі раду. Так чи інакше, ми вдвох уже до того наближалися. До того, щоб через шість років усе починати спочатку.

Пополудні сніг перестав. Так само раптово, як і почав іти. Де-не-де у густих, немов з глини, хмарах з’явилися прогалини, — і величні стовпи сонячного світла, що пробивалися крізь них, мандрували з одного кінця пасовища до іншого. Незрівнянне видовище!

Я вийшов з будинку. Землю вкривали тверді, схожі на малюсінькі льодяники, сніжинки. Міцно злипнувши докупи, вони, здавалось, відмовлялися танути. А проте, коли годинник вибив третю, сніг розтанув майже повністю. Земля зволожіла, і надвечірнє сонце огорнуло пасовище лагідним світлом. Бадьоро, ніби вирвавшись з клітки, защебетали птахи.

Після вечері я взяв у кімнаті Пацюка роман Конрада разом з книжкою «Як спекти хліб» і, вмостившись на дивані у вітальні, почав його читати. Прочитавши десь третину книжки, я натрапив між сторінками на газетну вирізку сантиметрів десять на десять, яку Пацюк використовував як закладку. Вона була без дати, але, судячи з кольору паперу, я зробив висновок, що газета вийшла порівняно недавно. Зміст вирізки — виключно місцеві новини. Відкриття симпозіуму в готелі в Саппоро про проблеми старіння суспільства. Проведення спортивної естафети поблизу міста Асахікава. Читання лекцій про кризу на Близькому Сході… Зовсім нічого, що могло б привернути увагу Пацюка або мою. На звороті — суцільна газетна реклама. Я позіхнув, закрив книжку і пішов на кухню розігрівати залишки кави.

Прочитавши газетні новини, я вперше відчув, що цілий тиждень живу відірваний від подій, які відбуваються у світі. Без радіо, телебачення, газет і журналів. Може, саме зараз ядерні ракети нищать Токіо, а по всьому світу шириться епідемія якоїсь хвороби. Або ж Австралію окупували марсіани. Та навіть якщо це правда, навіщо мені її знати? Якби я зайшов у гараж, то міг би послухати радіо «Лендкрузера», але робити цього мені не хотілося. Якщо можна обійтися без новин, то вони не потрібні, а, крім того, в мене і так є багато причин для неспокою.

А все-таки в моїй голові щось застряло. Враження було таке, ніби перед очима щось прошмигнуло, а я, задумавшись, нічого не помітив. Однак мимоволі воно закарбувалося на сітківці… Я поклав у раковину порожню чашку, повернувся у вітальню і ще раз обдивився газетну вирізку. Те, що я намагався відшукати, виявилося на звороті:

ПАЦЮЧЕ! ДАЙ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ!

НЕГАЙНО!

ГОТЕЛЬ «ДЕЛЬФІН», КІМНАТА 406

Я засунув вирізку назад у книжку і плюхнувся на диван.

Виходить, Пацюк знав, що я його розшукую! Цікаво, яким чином він натрапив на моє оголошення? Може, випадково, коли спускався з гір? Або тоді, коли свідомо чогось шукав, а тому зібрав і переглянув газети за кілька тижнів?

Та попри це він не зв’язався зі мною. Може, газетне оголошення попало йому на очі, коли я вже вибрався з готелю «Дельфін»? Або ж його телефон вийшов з ладу, коли він збирався мені подзвонити?

Е, ні! Пацюк не те що не міг, а не хотів зі мною спілкуватися! Адже простіше простого здогадатися, що коли-небудь доберуся і сюди, якщо вже опинився у готелі «Дельфін». Якби він хотів мене побачити, то почекав би або принаймні залишив записку.

Інакше кажучи, з якоїсь невідомої причини Пацюк не захотів зі мною зустрічатися. Однак він не відмовлявся від мене. Бо якби не хотів, щоб я сюди приходив, то мав чимало способів тримати мене за порогом. Як-не-як, цей будинок належав йому.

Роздвоюючись між цими двома припущеннями, я стежив, як велика стрілка настінного годинника повзла по циферблаті. Стрілка описала повне коло, а я так і не зумів знайти чогось середнього між двома крайностями.

Чоловік-Вівця щось знає. Я в цьому не сумнівався. Людина, здатна так швидко помітити мій приїзд, не може не знати Пацюка, який прожив тут майже півроку. Що довше я міркував, то щораз більше впевнювався ось у чому: вчинки Чоловіка-Вівці — відображення волі Пацюка. Чоловік-Вівця спровадив з гір мою подружку і прирік мене на самотність. Напевне, його поява — якесь попередження. Навколо мене розігрується якийсь сценарій. Незабаром сцена розчиститься — і от-от щось станеться.