Харукі Муракамі - Погоня за вівцею

— Та нічого, — заспокоїв я.

— А того, що ти вже ніколи не побачиш ту жінку, нам справді жаль. Та в цьому ми не винні.

— Ага…

З кишені рюкзака я добув три пачки «Ларку» і передав Чоловіку-Вівці. Схоже, що це його трохи здивувало.

— Дякую! Таких ми ще не курили. А тобі що, не треба?

— Я кинув курити, — відповів я.

— О, це правильно! — і він переконливо кивнув головою. — Від сигарет тільки шкода здоров’ю.

Чоловік-Вівця обережно запхав коробки сигарет у нарукавну кишеню. Вона роздулася, набравши квадратної форми.

— Мені будь-що треба зустрітися зі своїм другом. Заради цього я й пришов з такої далечі…

Чоловік-Вівця кивнув.

— Те ж саме стосується вівці.

Чоловік-Вівця кивнув.

— Але ти, здається, нічого про це не знаєш, правда?

Чоловік-Вівця сумовито похитав головою. Саморобні вуха загойдалися. Однак цього разу заперечення було набагато слабшим, ніж раніше.

— Місцевість тут прекрасна! — змінив тему розмови Чоловік-Вівця. — Чудові краєвиди, чисте повітря. Гадаю, тобі також подобається.

— Прекрасна! — погодився я.

— А взимку — чиста благодать. Навколо видно тільки сніг, все замерзає. Звірі впадають у сплячку, людей — ні душі.

— Ти тут давно?

— Ага.

Я вирішив ні про що більше не розпитувати. Чоловік-Вівця поводився, як дика тварина. Трохи наблизишся — дає драла, почнеш відходити — підкрадається ближче. Якщо вже я збираюсь затриматися тут надовго, то нема чого спішити. Не треба шкодувати часу, а поволі все вивідати.

Чоловік-Вівця лівою рукою стягував — по черзі, починаючи з великого пальця, — чорну рукавичку на правій. Після кількох таких посмикувань рукавичка сповзла — і показалася загрубіла смаглява кисть. Невелика, але м’язиста, із шрамом від давнього опіку, що тягнувся від великого пальця до середини тильної сторони долоні.

Чоловік-Вівця уважно роздивлявся спочатку тильну сторону долоні, а потім — саму долоню. І робив це він точнісінько так, як колись Пацюк. Та Чоловік-Вівця не міг бути Пацюком. Бо навіть зростом вони відрізнялися — сантиметрів на двадцять.

— Ти залишишся тут надовго? — спитав Чоловік-Вівця.

— Та ні. Поїду, як тільки знайдеться друг або вівця. Я ж заради цього сюди прибув.

— Взимку тут добре, — повторив Чоловік-Вівця. — Сніг усюди білий-білісінький — аж блищить. І все-все замерзає.

Чоловік-Вівця захихикав, і його великі ніздрі ще більше роздулися. З рота виглянули брудні зуби. На місці двох передніх видніла діра. Ритм його думок чомусь був нерівний, а тому здавалося, ніби повітря в кімнаті то розширюється, то стискається.

— Ну, я скоро піду, — раптом сказав Чоловік-Вівця. — Дякую за сигарети.

Я мовчки кивнув.

— От було б добре, якби швидко знайшовся твій друг або вівця, чи не так?

— Ага, — відповів я. — Якщо раптом щось дізнаєшся, дай знати. Добре?

Чоловік-Вівця якийсь час мулявся так, наче йому незатишно в цьому світі.

— Гаразд. Дамо знати, — пообіцяв він.

Я ледве стримався, щоб не розсміятися. З усього було видно, що Чоловік-Вівця — нікудишній брехун.

Чоловік-Вівця натягнув рукавиці і підвівся.

— Ми ще прийдемо. Може, через кілька днів, а таки прийдемо, — сказав він, і його очі потьмяніли. — Сподіваюсь, клопоту тобі не завдамо?

— Звичайно, ні, — поспішив я захитати головою. — Обов’язково хотів би з тобою зустрітися.

— Ну, тоді прийдемо, — сказав він і хряснув за собою дверима. Овечий хвостик мало не прищемило, та, на щастя, якось обійшлося.

Крізь щілини у віконницях я бачив, як Чоловік-Вівця зупинився перед будинком і знову витріщився на облізлу білу поштову скриньку. Як усім тілом крутонувся, щоб припасувати до себе овечу шкуру, і мерщій подався через пасовище до лісу на сході. Як гойдалися, немов трамплін після стрибка у воду, його горизонтально відстовбурчені вуха. Чоловік-Вівця, поступово віддаляючись, перетворився у білясту цятку, а потім нарешті розтанув між стовбурами беріз.

Чоловік-Вівця зник, а я ще довго дивився на пасовище і березову діброву. Що довше я дивився, то щораз більше сумнівався в тому, чи Чоловік-Вівця щойно сидів у цій кімнаті.

Однак на столі залишилася пляшка з-під віскі і недокурки сигарет «Севен Старз», а навпроти на дивані — кілька овечих волосинок. Я порівняв їх із жмутиком вовни, знайденим на задньому сидінні «Лендкрузера». Повний збіг.

Щоб дати лад своїм думкам, після відходу Чоловіка-Вівці я взявся готувати на кухні гамбурзький біфштекс. Дрібно нарізав і підсмажив на сковорідці цибулю, потім вийняв з холодильника кусень яловичини, розморозив його і пропустив через м’ясорубку.