Сільське кладовище поливав холодний осінній дощ. Якась молода, доволі інтелігентна з вигляду жіночка (вчителька? конторський чи сільрадівський працівник?)
поділилася з ним парасолькою. Дощ почався, ще коли тіло Георгія виносили з хати. Сильвестр почув, як хтось сказав, що, бач, небо заплакало, значить, покійник був доброю людиною. Він уже знав, що Ніниного чоловіка дуже швидко, за якихось півроку чи місяців сім з’їв рак крові. Що небіжчик був мужньою людиною і ще на початку осені копав картоплю на своєму полі і навіть помагав, як міг, пособляв сусідам, хоч можна уявити, як йому вже боліло, як його виснажувало.
Заплакана Ніна стояла біля труни, дивилася на того, кому єдиному серед цього гурту був байдужим цей холодний дошкульний дощ. На її обличчі поставило свою печать справжнє непідробне горе. Поруч стояли її четверо дітей — найстарша донька, котрій ішов сімнадцятий, вчилася уже в університеті, двоє синів чотирнадцяти і одинадцяти років, наймолодша донька навчалася у другому класі.
— Дякую, що ти приїхав, — сказала Ніна три години тому.
Він перед тим пройшов незнайомим селом. І був незнайомим сам собі. Чужим, це відчував напевне.
Він вирішив, що треба їхати на похорон, вчора ввечері. Відповідь на своє запитання: «Чому вона згадала про мене?», адже не належав ні до рідні, не спілкувався стільки часу, й узагалі, якщо розібратися, був ніким для цієї сім’ї, він отримав наступного дня. До того був момент, коли труну із висохлим пожовтілим тілом ще недавно такого могутнього чоловіка опустили в могилу.
Була дорога до Ніниного дому, найбагатшого у селі, в чому він уже міг переконатися (а втім, мабуть, так і мав жити єдиний в поліському селі фермер), коли розшукував, де вона живе. Був поминальний обід, слова підбадьорення, які кожен, вже вийшовши з-за столу, казав господині, і її слова, коли Сильвестр підійшов і нахилив голову: «Якщо можеш, залишся ночувати».
Одного разу Ліда розповіла йому про свій дивний сон. Їй приснилось незнайоме село, геть темне, без жодного вогника, вона йшла вулицею цього нічного села, дивуючись, як тут опинилася, і раптом почула голос: «Впізнай, кого зустрінеш, інакше звідси не вийдеш».
— Після цього мені стали траплятися люди, вони проходили мимо мене, і я придивлялася до них, наскільки це було можливо в темряві, — розповідала Ліда.
– І ти когось впізнала? — спитав Сильвестр.
— Ні, уяви собі — ні. Але коли проходив мимо мене якийсь чоловік, він сказав: «Спасибі, що ви мене не впізнали». Я намагалася пригадати, хто це, але так і не змогла. Вони йшли і йшли мимо мене. Коли ж про йшов останній, я стала і з жахом чекала, що далі буде.
Вона зробила паузу. Сильвестр теж витримав паузу, а тоді спитав:
– І що ж було? Що було далі?
— Нічого, — відповіла Ліда. — Я прокинулася. Дивний сон, правда? Що б він значив?
— Нічого, — сказав Сильвестр.
Нічого не трапилося і з Сильвестром тієї ночі в будинку Ніни. Коли він розплющив очі, огорнутий темрявою, в кімнаті, де його поклали спати, в цьому великому, солідному, як для села, будинку стояла тиша. Її не порушував жодний звук. Світ наче вмер чи завмер у передчутті чогось страшнішого за смерть.
Сильвестр подумав, що добре було б встати й вийти на вулицю. І зустріти там, наприклад, привида Ніниного чоловіка. Хоча він не знав, коли з’являються привиди померлих — відразу після їхньої смерті, після дев’ятого чи сорокового дня?
Він подумав, що це суттєвий недолік для нього як для філолога, котрий таки досконало знав український, а також слов’янський, германський (німецький, англійський, скандинавський) фольклор. З’ява привида померлого — це могло б стати темою якогось специфічного дослідження. Короткого есе абощо.
«Господи, я блюзнір», — подумав Сильвестр.
Але мук совісті не було. Не було навіть бажання сходити в туалет. Тільки відчуття, що він належить до цієї абсолютної тиші.
«Я, очевидно, мав сказати сьогодні щось особливе Ніні, якось її підтримати, — подумав він. — Знайти якісь слова, які, може, вона від мене чекала».
Але він не знав, що саме мав їй сказати. Все, що було колись, — перегоріло. Почуття, здивування Ніниною поведінкою, все, що було… Це він відчув ще раніше, а сьогодні остаточно.
«Але чому тоді ти приїхав?» — спитав він себе.
Відповіді не знайшов. І, як не дивно, до нього поволі став підкрадатися сон.
«Ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота, — пригадав він. — Як там далі? Сон питає у дрімоти… А що він питає? Чиї це слова? Не можу пригадати. Чи це з фольклору?»
Читать дальше