Володимир Лис: Острів Сильвестра

Вона його називала Славою, Славиком, Славунчиком, Славчиком, хоча справжнє його ім’я було Сильвестр.

— Не Сильвиком же тебе називати?

— Не Сильвиком, — згодився він.

…Хоча чому? Сильвик… Славик… Ха…

— Хто такий? — перепитав тепер.

І тут він згадав. Згадав і страшенно здивувався. Чому Ніна прислала цю телеграму? Та він же її років… років десять, як не бачив. Ні, навіть одинадцять чи й дванадцять. А її чоловіка, тепер уже покійного чоловіка, бачив узагалі лише двічі в житті. Двічі, хто він йому такий?

— Це чоловік моєї однокласниці. Я його майже не знав, — навіщось додав.

— Однокласниці? З твого села?

— Так. Але вона живе в іншому селі. І в іншому районі.

— Ти поїдеш? — спитала Ліда.

— Не знаю. Навіщо?

Він справді не знав, чи поїде. Тоді не знав. Дивна телеграма із словом «приїжджай» — хіба на похорон запрошують? Авжеж, мовби й запрошують, але якось не так. І хто він для Ніни і для її чоловіка? Однокласник? Який після школи вряди-годи бачився з нею. З її чоловіком взагалі лише двічі. Перший раз випадково в селі — це мій чоловік, познайомся. Чоловік був високим, височенним, Ніна діставала йому ледве до плеча, до якого тулилася примруженим кошеням (він так подумав чомусь, але чому так подумав?), і її очі випромінювали не то гордість, не то якусь затаєну тривогу. Чоловік соромливо тицьнув руку — Георгій, — здавалося він соромиться і цієї своєї великості, довжелезності, загорілості-чорноти (мало не мулатського кольору), сили, незграбності, всього, що характеризує саме його на цьому світі. Георгій, певне, хотів би бути меншим, хоча б таким, як його дружина, але оскільки це не вдавалося, то наче вибачався за це перед іншими.

«Цікаво, чи він такий і в ліжку?» — подумав тоді Сильвестр. Мав на увазі — сильний і сором’язливий.

Думка була недоречна посеред їхнього села. Посеред їхнього життя. На свято Спаса, де годилися інші думки.

— Ти ходив сьогодні до церкви? — раптом спитала Ніна.

— Ні, — зніяковів Сильвестр і чомусь додав: — Мама ходила.

Ніна підійшла до нього ближче, торкнулася руки. Кінчиками пальців, наче боязко.

— Я б хотіла, щоб ти пішов. Постав за нас свічку. За наше щастя. Я маю дуже доброго чоловіка і гарного хазяїна.

Вона повторила якось так, мовби того її чоловіка не було поруч. Але про те він подумав уже пізніше.

Вночі, після отримання телеграми про смерть Георгія, він пригадав цей епізод. Ще пригадав її листи з інституту, де Ніна вчилася на економіста. Її листи з детальними розповідями про своє інститутське кохання. «Ти в мене найліпша подружка, якій я можу звірити усе, що маю на душі», — це фраза із одного з тих листів, яка врізалася в пам’ять.

Подружка? Подружка! Після того листа він дав слово ніколи більше їй не писати.

Він дотримав слова. Не написав більше жодного листа. А вона продовжувала писати.

Сильвестр Васильчук був філологом. Більше того, кандидатом філологічних наук. На момент отримання телеграми про смерть Георгія, чоловіка Ніни, він був уже докторантом, тобто навчався в докторантурі столичного університету і писав докторську дисертацію. Власне, було вже написано вступ і дві частини із запланованих чотирьох. Тема його кандидатської дисертації була така: «Три поети. Порівняльна характеристика і аналіз філософії, зображальних засобів і образності в поезії Павла Тичини, БогданаІгоря Антонича і Володимира Свідзінського в їх єдності і суперечностях». Захистився він на «відмінно», як, втім, і навчався — спочатку в інституті, потім в аспірантурі.

Час захисту його кандидатської припав якраз на середину горбачовської перебудови, тому незвичні думки й ідеї щодо крамольних чи напівкрамольних ще вчора Антонича, Свідзінського і раннього Тичини були сприйняті навіть поважними літературознавцями, присутніми на вченій раді, прихильно, майже «на ура». Хоча тему дисертації він обрав ще в часи, які прийнято називати застійними, й навідріз відмовився обирати іншу чи якось змінити її. По суті, керівник, а за ним і факультетська рада погодилися, бо боялися, що історія закінчиться скандалом. Але часи швидко змінилися. Сильвестр же насправді не був ніяким революціонером і нікому не хотів кидати виклику. Він просто писав про те, що йому було цікаво, про що хотів писати.

У своїй докторській, до якої прийшов, правда, аж через дванадцять років, він взявся дослідити творчість менш відомих українських поетів — від Івана Величковського і Климента Зінов’їва, Миколи і Юрія Петренків і Амвросія Метлинського до добрих трьох десятків українських поетів другої половини ХІХ століття, котрих прийнято вважати другорядними, таких як Василь Мова-Лиманський чи Микола Гук. І не просто дослідити, а довести, що всі вони тією чи іншою мірою були новаторами, модерністами, такими, що неабияк збагачували українську поезію. Тема його дисертації викликала ще більший спротив спочатку і в його керівника — а це був відомий, першорядний літературознавець, потім у вченої ради, але він зумів переконати всіх. Щось було в цьому тихому чоловікові таке — затятість? вміння аргументувати? поєднання ерудиції з парадоксальністю висновків? — що зрештою із ним погоджувалися найбільші світила.