Володимир Лис - Острів Сильвестра

Тамара за цей час перекинулася, може, кількома десятками слів у дорозі, в більшості випадків при контактах з людьми вдаючи з себе глухоніму. З дому вона прихопила сотню рублів. На гроші, які витрачала вкрай економно, купувала собі щодень півлітра молока, по два-три пиріжки, булочки, чай, разів п’ятьшість яблука, в бабусь на пристанційних базарчиках — солоні огірки й капусту. Їздила вона і ночами, дрімала, прокидалася і знову засинала. Іноді вдавалося лишитися у вагоні поїзда, припнутого на якійсь кінцевій станції. Під ранок вона геть замерзала, хоч зима того року вдалася й не дуже суворою. Часом сходила і ночувала в залі чекання на вокзалах, вранці вмиваючись у туалеті. Так вона об’їздила півУкраїни. Як не дивно, вона лише раз перенесла застуду і перегрипувала на ногах, у напівгарячці, напівмаренні. Вона бажала якось позбутися небажаного плоду її драматичного безглуздого кохання або померти. Але вижила, вижила й та, що знаходилася в її утробі й досить часто нагадувала про себе поштовхами ніжок. Ці місяці заціпеніння і чекання подвійної смерті завершилися переймами у обшарпаному вагоні чергового дизельпоїзда і висадкою на станції в маленькому галицькому містечку. Там вона відмовилася назвати, хто вона й звідки, й на п’ятий день втекла з пологового будинку. Вона поїхала в те місто, де жили батьки її коханого і він сам. Лишила згорток із запискою «Її звати Яніна» біля воріт великого ошатного будинку. Та коли до того будинку була викликана міліція і коли Тамара зрозуміла, що маленьку Яніну заберуть невідомо куди, вона, мов розлючена тигриця, вискочила із своєї засідки за найближчими деревами.

Мати кричала, її мати, і безмовно кричала через багато років по тому сама Яніна:

— То моя дитина!

То була її дитина. Дитина, з якою вона потім демонстративно ходила на лекції і навіть екзамени. Якою вона тепер кидала виклик усьому світові.

Іноді Яніна пізніше намагалася уявити, як вона сприймала цей світ дитям. І тоді поставало — чи то в уяві, чи пам’яті — безліч облич, котрі схилялися над нею, заглядали їй в очі, щось казали (утю-тю, яка гарненька, бідненька, нещасненька), іноді намагалися торкнутися її носика чи щічок. Можливо, ці люди поступово і трансформувалися в янголів?

— Я не поїду, не вийду з цієї хати, доки ти не скажеш, чому так ненавидів мене, — твердо вимовила Яніна.

Вітчим стояв перед нею — високий, дужий, він міг би її спокійно підняти однією рукою. Але він був явно збентежений. Він дивився на Яніну так, наче вперше її бачив. Або ж намагався збагнути зміст, ба більше — саме її запитання.

— Ти можеш мене вбити, — сказала Яніна. — Але дай відповідь. Ти ж любив, я бачила, як ти любив маму. Вона мене спочатку ненавиділа, а потім полюбила. Але з’явився ти, і моє життя на довгих вісім років перетворилося у муки. Чому, чуєш, чому?

— Мені нема чого тобі сказати, — відповів вітчим після довгої паузи.

Десь за вікном ґелґотали гуси і гавкав собака. Чувся віддалений цюкіт сокири. Село жило своїм звичним життям.

«Життя триває, і йому нема чого мені сказати», — подумала Яніна.

Вона повернулася і вийшла.

— Ти була й лишилася вилупком, — сказав навздогін вітчим.

Яніна хотіла спинитися, але раптом відчула, що їй також нема чого сказати. «Хоча, хоча є», — подумала вона вже надворі.

Як не дивно, вітчим вийшов її проводжати. Стояв — старий вже чоловік — і дивився їй вслід. Яніна перетнула подвір’я — таке знайоме і чуже водночас, — і озирнулася вже біля хвіртки.

Стояла і чекала, що він підійде. Він підійшов.

— Якщо ти мене ненавидів, то чому мою сестру назвав Ніною? — спитала вона.

Вітчим поглянув їй у вічі. У його погляді бринів нелюдський сум. Безпросвітна туга. Пливли величезні чорні хмари.

— Я хотів назвати її Яніною, — сказав тихо і стомлено. — Але двоє однакових імен у сім’ї не могло бути. Тому й вийшла Ніна. Майже твоє ім’я.

— Ти хотів назвати сестру Яніною? — Яніна таки справді невимовно здивувалася.

— Так, — його втома ще побільшала. — Це її ім’я стерло б твоє. Невже не розумієш? Ти б перестала існувати. Принаймні для мене. Була б тільки моя Яніна. Тільки моя.

Яніна відчула, що от-от уб’є цього чоловіка. Тому швидко вийшла за ворота.

Хоч вона сповна випила чашу зневаги вітчима і відродженої нелюбові рідної матері, Яніна зціплювала зуби й терпіла, тільки часом огризалася, коли ставало зовсім нестерпно. Отримувала штурхани, іноді так, що летіла мало не через усе подвір’я, ковтала матюки і рахувала дні до закінчення восьмого класу. Мусила витерпіти. На той час вона вже почала малювати своїх янголів олівцями, а десь у сьомому класі мати таки купила їй (під впливом вчительки малювання) фарби. Від тієї ж вчительки дізналася про училище прикладного і декоративного мистецтва у Львові.