Володимир Лис - Острів Сильвестра

Квіти мовби проростають із тіла, із грудей світу, який кличе до чогось незбагненного, такого, що, можливо, непідвладне людям. Людина прагне пізнати це незбагненне, але не може. Світ сам стає квіткою, яка прагне бути втіленою на картинах художниці у різних проявах і варіаціях».

Коли їй ставало геть кепсько, Яніна діставала цю рецензію-есе і перечитувала її. Часом їй здавалося, що це написано не про неї, а про когось іншого, хто насправді є таким і так зображує і трактує цей дивний світ, у якому їй випало жити. А іноді здавалося, що це написала вона сама, намагаючись якось приховати, замаскувати свою справжню сутність. Адже насправді вона нічого не виражала і не хотіла виразити на своїх картинах. Вона не вміла написати справжнього людського обличчя, лише коло чи овал неправильної форми, квадрат чи щось занадто видовжене, вмістивши на них знову ж таки щось віддалено схоже на очі, ніс і вуста, а то й лише одну з цих деталей. Намалювати, приладнати до обрисів тіла крила було нескладно. Тоді іноді ладналися ще й умовні руки. А ось квіти — це було єдине, що таки Яніна вміла зображати, хоча, коли вона виводила реальні квіти, її починало нудити. Ще вона писала вірші — довгі, без розділових знаків, абсурдні, сповнені песимізму і парадоксів, які іноді читала своїм знайомим, хоч писала, як казала, виключно «для себе».

А ось піднімається завіса. Янінине дівоче прізвище було Світящук, а прізвище її матері по чоловікові Кримащук. Так, Яніна була сестрою Ніни Кримащук, старшої від неї на цілих одинадцять років. Яніна була плодом великого кохання учениці педучилища до свого старшого на два курси однокашника. Вже дорослою Яніні здавалося, що то не її мати, а вона бігає весняними вечорами на побачення, тремтить від думки, що її коханий ось-ось поїде до себе додому в інше місто і що вона може ніколи його не побачити. Часом вона питала себе: її мати знала, що той, у кого вона так закохана, насправді її не кохав?

— Байдуже, — відказувала вона сама собі.

— Ні, не байдуже, — заперечувала. — Не байдуже. Він мене також кохає, тільки не вміє, тільки не може, тільки не хоче сказати про це.

Інша Яніна виправдовувала, як могла, свого батька. Ненавиділа і виправдовувала. Вона, а не мати, приходила на його випускний, дивилася крізь вікно, з ким танцюватиме її коханий. Вона, а не мати, чекала його біля дверей у білому платтячку в синій горошок, тремтіла під холодним, зовсім не літнім дощем, припадала, мокра, до білої сорочки, схлипувала, не соромлячись обціловувала. Він вів її, Яніну, до гуртожитку, щоб обсушити, вона слухняно роздягалася, у напівсні скидала з себе платтячко, комбінашку, ліфчик, трусики, геть усе. Вона, Яніна, кохалася, зачинаючи себе ж — з самого початку незаконну, ще маленькою краплинкою слизу відторгнену від цього світу, який її вважатиме чужою і упослідженою.

Спочатку її не любитиме, навіть ненавидітиме матір, коли зрозуміє, що вона (матір) не потрібна тому, кого так кохала. Останнім зойком у тій драмі стане ім’я доньки — Яніна. Яніною звали матір її справжнього батька, Ростислава Заточняка. Прізвище має значення лише для Яніни. Через багато років вона після п’ятнадцятирічної розлуки (а втім, за ті тридцять шість років, які Яніна провела поза рідним домом вже дорослою, бачила вона матір сім чи вісім разів) приїде до Вербки, рідного материного села, і заявить, що не поїде, доки мати не повідомить їй адресу її батька та його справжнє прізвище. Їх поєдинок (мати сказала: «Я забула, я викреслила його зі свого життя, і тобі він не потрібен, він може принести тільки горе») тривав цілий тиждень. Мати здалася, головне, тому, що хотіла, аби дочка, котра принесла стільки неприємностей в її житті, швидше зникла з очей.

— Якщо ти мені збрехала, я приїду й спалю твою хату, — сказала Яніна.

— Тобі не доведеться цього робити, — сказала мати, як доньці здалося, дуже стомлено.

Коли ж Яніна покидала оселю з твердим наміром ніколи сюди більше не навідуватися, мати несподівано провела (вперше!) її до воріт і сказала тихо-тихо, Яніна ледве розчула:

— Напиши мені про нього, про зустріч.

Її погляд був прохальним. Вперше був таким погляд, звернутий до нелюбої доньки.

— Здається, він перестав нас розуміти, — сказала Пінга.

— Це може свідчити… Може свідчити… — Понг задумався.

— Який ти став смішний, — сказала Пінга. — Ти так наморщився, наче по твоєму носі повзуть му рашки.

— Мурашки? При чому тут мурашки? — Понг розсердився. — Я б скинув мурашок. У моїй голові повзають думки. Навіть не повзають, а бігають, шалено бігають. Гасають. І я їх таки спіймаю.