Володимир Лис - Острів Сильвестра

— Але у чому моє приниження? — вимовив нарешті уголос, як хотів. — Вона й так зробила для мене багато, — сказав після довгої мовчанки. — Багато, значно більше, ніж для цього ідіота-Князя.

Він розумів, що Олег-Князь — далеко не ідіот, що той мав право не любити уроків, навчання й захоплюватися зарубіжною музикою та висміювати радянську естраду, хоч у його смаках справді була дивна мішанина. А втім, ніякого смаку, за великим рахунком, не було. Накип, наносне, почуте, засвоєне. Так тоді казав собі Сильвестр, так переконував. І раптом зрозумів, що йому вже легше від того, що й Олега Ніна розлюбила (якщо кохала взагалі), що… що вони з Князем наче б рівні. Хай що там було в минулому.

Того вечора почалося повільне вмирання його почуттів. «Я егоїст, так любов не вмирає», — докоряв собі Сильвестр.

Зустрівшись із Ніною на зимових канікулах, він із зловтіхою подумав: «Симпатична дівчина, тільки й усього».

Хоча потім і були її листи, оті листи, де вона розповідала про всі свої любовні пригоди. Аж до найінтимніших подробиць, котрі оповідала своїй «подружці». Листи — їх було всього чотирнадцять, — на які Сильвестр жодного разу не відповів, а вона писала, писала, дедалі відвертіше, аж до непристойного опису, як кохалася з іншими (пробач, подружко, стояв припис).

«Чому вона це робить? — не раз питав себе Сильвестр. — Знущається? Здається — ні. Якщо знущається, то навіщо? Що стоїть за ними, цими листами? Вона хоче вбити мої почуття, не знаючи, що їх уже нема, чи щось інше?»

Відповіді теж не було. Як і бажання відповідати. Не раз давав слово, що не буде читати, і все ж читав. Хоч і наростало в душі щось схоже на огиду.

Ліда відчинила двері після довгого й наполегливого дзвінка й остовпіла. Перед нею стояла та сама жінка, котру вона зустріла в соборі й котра зникла на площі.

— Добрий вечір, — сказала ця жінка. — Чого ви так дивитеся? Я не привид і не фантом. Якщо не вірите, можете доторкнутися до моєї руки, зараз я її витягну з рукавички. Як бачите, рука тепла. Щоки, правда, холодні, й ніс також, як у доброго пса, але так і має бути, бо надворі таки доволі холодно. То ви мене впустите? Не бійтеся, я не прийшла вас грабувати. Грабувати жінку, яку покинув чоловік, фе. Навпаки, я принесла вам подарунки. Ваш улюблений горіховий торт і пляшку справжнього грузинського вина. То ви мене впустите?

Ліда її впустила. Зрештою, рука у цієї жінки була справді теплою і… людською. Від неї пахло затишком (Ліда чомусь так подумала) і гарними тонкими духами. Щока, до якої Ліда начеб мимоволі торкнулася, була прохолодною, як і мала бути у жінки, котра прийшла з осіннього вечора.

«Та й хіба мені в моєму становищі не все одно, що хто зі мною зробить?» — подумала Ліда.

Жінка пройшла до кухні, але якось так обережно, наче ступала по льоду. Крихкому льоду, який несподівано заполонив квартиру. Лід захрускав під ногами, і стало холодно.

«Я чекаю весну, але навіщо?» — раптом подумала Ліда.

— Як вас звати? — спитала вона.

Вона зустрілася з позирком лагідних очей. А з очей повіяв тихий вітерець.

«Чи не гіпнотизує вона мене?» — думка з’явилася і, здавалося, кудись відпливла.

— Взагалі-то я колишній янгол, — жінка стояла зовсім поруч, і Ліді здалося на якусь мить, що то вона сама. — А оскільки я жінка — то колишня янголиця. Та простіше назвати мене просто Янголиця. А якщо хочете, то Янга або Яніна.

Яніна-Янголиця простягла Ліді руку. На руці була чорна ажурна рукавичка. Ліда поборола спокусу, що несподівано виникла, — припасти до пальців у тій рукавичці губами.

— Цей рік, а може, й два, а найдостовірніше — півтора, буде найважчим у житті Сильвестра, — сказала Яніна-Янголиця, коли вони вже сиділи за столом і випили по чарочці справді доброго вина.

— Я не хочу про нього говорити, — сказала Ліда.

— Насправді ви хочете говорити і чути, — сказала Янголиця. — А найбільше ви хочете почути те, що я вам скажу зараз.

І вона сказала, що Сильвестр поїхав до тієї жінки не тому, що кохає її. Він уже її давно не кохає. Чому ж тоді поїхав? — хочете запитати? Бачите, пропозиція (пропозиція, саме так) стати другим чоловіком була для Сильвестра несподіваною. Він навіть не міг повірити, що таке можливо. Вельми здивувався, адже справді — до чого найменше він підготовлений, так це до сільської праці, господарювання. Чому ж поїхав? Бо він, поперше, намагався дати якесь обґрунтування тому, що має відчуття. А подруге, він, не знайшовши цього обґрунтування, логічного пояснення, став дедалі більше сприймати це як виклик. Виклик йому, його долі не тільки з боку Ніни, а й самого життя. Того життя, якого він, за великим рахунком, не знав і не любив, від якого він утікав усі свої сорок два роки. Ну, можливо, не всі сорок два, а той час, відколи почав себе усвідомлювати. І зрозумів, що він чужий — у родині, серед ровесників у школі. Потім, коли це відчував у педінституті, зрештою, він обрав собі як об’єкт дослідження головне — поезію, тому що навіть проза, чужі вигадані тексти, які хоч якось там віддзеркалювали це життя, несли мовби якусь загрозу для Сильвестра. Для нього ж важливо було спри ймати не те, що ці прозові тексти відображають, і навіть не те, як вони це роблять, наскільки майстерно плететься мовне мереживо, а те, наскільки ці тексти самодостатні й відходять від цього життя, наскільки вони граються з цією мовою, набором літер і звуків, що складаються в слова, чужі реаліям, бруду цього життя.