Володимир Лис - Острів Сильвестра

Сильвестр давно жив поза світом вічних пиятик, дитячого крику (на час, коли він став дев’ятикласником, одружився брат, привівши дружину в ту ж саму двокімнатну хатину, де в них з’явилася донька, і привела приймака старша сестра Софія). Він був чужим, виродком у цьому світі, єдиний із дітей Васильчуків учився майже на «відмінно». Він якийсь час жагуче хотів потрапити у компанію, де заправляв той же Князь, але хлопцеві, котрий мав двійко старих пранихперепраних штанів, єдиного — на літо й зиму — піджака та дві сорочки, — дорога на князівські вечірки, де збиралися діти тодішньої сільської «еліти» — голів колгоспу, сільради, сільпо, вчителів і т. д., — була заказана. Зрештою, він не переживав особливо. Запоєм читав усе, що потрапляло під руки, годинами просиджував у сільській бібліотеці. Як солдат в армії рахує дні до «дембеля», так він рахував час до закінчення школи. Хотів після восьмого класу поступати в педучилище, але тоді якраз до них і прийшла Ніна.

Свій серед чужих, чужий серед своїх — навіть це визначення не підходило для Сильвестрастаршокласника, який прийняв рішення, швидше на рівні підсвідо мості, лишитися в дев’ятому класі, яке перекреслювало попереднє — будь-що і якомога швидше вирватися зі свого сімейного і шкільного пекла. На той час він був скрізь чужим. Чужим у рідній хаті, де його презирливо називали виродком і ще презирливіше чистюлею, а донедавна батько та старший брат могли й відлупцювати — тільки тому, що потрапив під руку. Пити в сім’ї Васильчуків діти починали з десяти років, а то й раніше. Сильвестр, як міг, опирався цьому. Коли збиралася чергова трапеза (а це траплялося через день, якщо не щодень), він старався зникнути з дому. Коли ж це не вдавалося і не міг відкрутитися (ти ж уже дорослий хлопець!), він випивав півсклянки чи склянку, а потім непомітно зникав з хати і за напіврозваленим хлівом чи у верболозі, що ріс неподалік, закладав два пальці до рота, аби якомога швидше звільнитися від ненависної самогонки. Своїх батьків, братів і сестер, як молодших, так і старших, він не те що не любив, а був майже абсолютно байдужим до них. В сім’ї знали, що коли йому доручити няньчити молодшого братика чи сестричку, ті отримували повну свободу: блукати вулицею, заснути в будці сусідського пса чи збирати, сидячі, на городі, в жменю і пробувати на смак личинки колорадського жука. Все ж іноді він міг розказати казку чи навіть обібрати і зварити їм картоплю. Так само міг винести з хати стару засмальцьовану ковдру чи куртку, щоб вкрити батька чи матір, котрі заснули на колоді під тином або й просто на землі.

Зате він почувався своїм у царстві слів, уже написаних і подарованих цьому світу іншими. Знав напам’ять безліч віршів, притому хороших, геніальних і поганеньких. Легко запам’ятовував цілі уривки з повістей і романів Нечуя-Левицького, Франка, Стельмаха, оповідань Коцюбинського. Він смакував словами, наче гурман доброю їжею, він хмелів від них, наче алкоголік від горілки. Часом він, сидячи в саду чи тому ж лозняку, повторяв їх слово за словом, речення за реченням, припасовував по-своєму, сперечався з написаним. Іноді йому здавалося, що він кладе ті слова на язик і відчуває їх терпкий смак, їхню пахучість, солод чи гіркоту.

Якось виблювавши після чергового вимушеного прийняття чарки горілки, він став читати напам’ять вірш Андрія Малишка і раптом відчув, як легшає на душі. Спосіб виявився випробуваним і надійним, ним Сильвестр користувався не раз після вимушених пиятик, після сварок з батьками і запотиличників від брата Олександра, якого назвати Сашком чомусь у нього ніколи не повертався язик. Підозрюємо, що вибір вірша Малишка «В житті є сонце і мета» був чисто випадковим, це перше, що прийшло до голови після огидної блювоти, яка вивернула під ноги склянку не менш огидної бурякової самогонки. Все ж рядки другої строфи цього вірша:

Сильвестр повторював відтоді не раз. Але ніхто не міг прийти на його безмовний поклик. Його прагнення вчитися у сім’ї, де навіть профтехучилище не могли осилити, проте закінчували середню школу, оскільки діяв грізний закон про загальнообов’язкову середню освіту, викликало цілком природну відразу. У школі з вчителями у нього десь із класу п’ятого існувала своєрідна гра: вони намагалися зловити його на помилках і неточностях, він демонстрував той обшир знань, на який був здатний. В літературі, мовах (українській і російській), географії, історії, біології, хімії — тому, що справді знав, у математиці й фізиці — тому, що мав добру пам’ять. Зрештою учителі почали ставитися до нього, як до дива і священної тварини, на зразок єгипетського жука-скарабея — доторкнутися огидно (з сім’ї алкоголіків, одягнутий біднопребідно, від одягу тхне прілістю запущеної хати, на вустах не то зневажлива, не то байдужа посмішка), але потрібно зважати, бо щось незвичне є в цьому хлопцеві. Втім, багато хто в селі був переконаний, що він зовсім не син Івана Васильчука, а… тут були різні варіанти: практикант-зоотехнік, перевіряючий з району і навіть один з численних заїжджих голів колгоспу, котрі побували у Вербці.