Це й няньо розумів. І мені, на щастя, відкрилася та наука.
Полюби свою долю. Відкрийся їй і терпляче прийми її такою, якою вона є. І вона прийме тебе таким, яким ти є.
Десятиліттями я живу в одному місці. Роблю одну роботу. Веду бесіди з одними людьми. Сідаю за той же стіл у той же час і їм майже однакову їжу. Лягаю в один час в одну постіль… Минають літа, але ніщо не міняється — ні довкілля, ні сам я. Бо не міняється моя душа. І це добре.
Дивлюся на образи діда, батька, на своїх онуків і правнуків — і здається, що я на цьому світі був завжди. І буду вічно. Як цей камінь. Камінь терпіння.
(Спогад С. Поляка про А. Ворона)
Дідо Андрій сидів на призьбі і трощив горіхи. Його довгі босі ноги впали в молоду кропиву, і я захоплено подумав: ти диви, не жалить! Проте це була лише скромна дрібниця поряд з тим, що розповідали про нього в селі. Челядь поважала і любила його тією любов’ю, що межує зі страхом і забобоном.
Ми привіталися. Баба врочисто почала розказувати старому про мою біду. Я сумирно опустив очі додолу, на свої ноги, рясно вкриті жахливими бородавками. Вони росли і множилися що не день, давно вже я не міг узутися.
Знахар слухав мовчки, дивився кудись попри нас байдужими очима. Тоді я ще не знав, що мудрість завжди трішки байдужа. Дивно, але жодного разу він не глянув на мої ноги — предмет лікування. Лише прогугнявив:
— Ти, Марто, йди. Дітвак най лишиться.
Баба поклала на поріг пляшку молока і кусень сала, пішла собі.
Ми довго стояли один проти одного. Старий пильно вивчав мене і, здавалося, що моя маленька постать розтопилася в цих глибоких вицвілих очах. Раптом горіх випав з його руки і цоркнув об дошку. Я мов би прокинувся. Тим часом дід схопив мене, переляканого, за вуха і наблизив до свого лиця так, що наші брови майже торкалися.
— Я тебе злікую, — прошипів таємниче. — Хочеш?
— Угу.
— Дуже хочеш?
— Угу.
— Маєш вчинити єдне невелике діло. Добре?
— Угу.
— Випросиш у попаді картоплину. Розітнеш її, одну половину з’їж, сирою, другу посади в городі. Кожен день поливай її досвіта і перед заходом сонця. Гадкуй! То буде твоє здоров’я. Коли картопля проросте, бородавки щезнуть. Все! Іди собі.
Знахар підняв горіх і мене більше не помічав. З тривожною бентегою кинувся я геть від глиняної халупи. Цілу ніч не йшов з думок дідо у довгій білій сорочці, клекотала його дивна бесіда.
Я зробив усе так, як він велів. А через два тижні заповітна картоплина пустила пагінець. У світанковому присмерку розглядав я свої зарошені ноги. Бородавок не було. Жодної.
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу