Юрій Сорока - Хотин

Кілька хвилин по тому, як нічна темрява ковтнула Бородавку, царювала мовчанка. Сагайдачний непомітно підморгнув військовому писареві. Той виступив наперед. Оглянув козаків. Прокашлявся й гукнув:

— А тепер, лицарство, маємо вибрати достойного до булави. Та не сперечайтеся довго, ми-бо на війні, тож часу на балачки обмаль. Ну, є серед нас такий?

За розробленим потай сценарієм у коло вибіг сивий дідок із Київського полку, що ним командував після гетьманства Сагайдачний.

– І що тут вибирати? — закричав деренчливим голоском. — Конашевича на гетьманство!

Тиша одразу вибухнула десятками вигуків:

— Сагайдаку панувати, і дурному ясно!

— Виходь наперед, Конашевичу, бери булаву!

З боку полку Івана Зискаря почулися крики на підтримку свого полковника, однак їх відразу заглушило ревіння тисяч горлянок:

— Сагайдачний!

Двоє старих запорожців ввели в коло Сагайдачного. Довга, з сивиною борода спадала на затягнуті у кармазиновий жупан груди, ліва рука підвішена на чорній шовковій хустині. Ледь помітно Сагайдачний пручався і щось говорив до супровідників. У центрі кола зупинився і зняв боброву, з павичевим султаном шапку. Вклонився.

— Товариство, — мовив, — не маю я сили гетьманувати. Простіть великодушно. Старий я вже, та ще й поранений. Виберіть достойнішого!

— Куди? — залунали голоси. — Кидаєш нас? На кого?!

— Бери булаву, сказано!

Піднесли булаву. Із сумним зітханням Сагайдачний захитав головою.

— Не маю сили я, дітки.

— Бери, — кажуть, — а то порубаємо!

Осавул, що вже повернувся від намету, де залишив Бородавку, простягнув Сагайдачному срібну гетьманську булаву, прикрашену золотою насічкою, діамантами і смарагдами.

За давнім звичаєм Сагайдачний замотав головою, перший раз відмовляючись від запропонованої честі. Відмовився і вдруге. Лише на третій раз узяв до рук символ гетьманської влади, високо піднявши булаву над головою. Гучно забив у литаври довбуш, вітаючи обраного гетьмана. З натовпу відділилося декілька сивовусих дідів і, по черзі підходячи до Сагайдачного, насипали йому на голову землі, на знак того, що він вибраний із них, із простих людей, і щоби не забував цього.

— Не намагайся, пане ясновельможний, над товариством піднятися. Пам'ятай, що з багна виліз і хто тебе у пани вибрав.

Сагайдачний подякував старим за честь і поклонився на всі чотири сторони.

— Дякую і вам, славне лицарство, за довіру.

— Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі, Боже, лебединого віку, а журавлиного крику! — почулися голоси.

Сагайдачний хвилину помовчав, очікуючи, коли вгамуються пристрасті, потім одягнув шапку. Майже тридцять тисяч душ стояли мовчки. Здавалося, що все навкруги завмерло.

Усе це Сагайдачний бачив багато разів. Мужні обличчя у світлі вогнищ, пишні вбрання, начищена до блиску зброя. Кожний чекав, що скаже гетьман.

— Лицарство! — почав він схвильовано. — Славне козацтво запорізьке! Ваша воля для мене закон. Ось єдина причина того, що булава тепер у мене в руці. Але я волів би, щоби всі знали: моє слово тепер для вас все! За порушення наказів буду карати страшно і немилосердно. Півтора року тому ви не захотіли бачити мене своїм батьком, і я знаю чому. Суворим був для вас. Тепер нічого не змінилося. Тож знайте одразу: або ми разом переможемо, або поляжемо кістьми. Жодних розмов про змову з турками. Сьогодні ми з поляками, і з поляками до кінця! Багато з вас були зі мною і в морі, і в Криму. Багато хто пам'ятає московські походи. Завжди я намагався здобути перемогу, честь і славу. І фортуна була прихильною до мене і до вас. Я вірю, що так буде і цього разу. Тож уперед! До перемоги!

За якусь мить людське море вибухнуло і заклекотало. Вгору полетіли тисячі шапок. Крики змусили прокинутися турецький табір. Там забігали вогники, залунали безладні постріли.

До Сагайдачного наблизився Ходкевич із почтом. Польський гетьман прибув привітати гетьмана запорізького. Пишно вбрані шляхтичі терпляче чекали, поки козаки припинять гучні привітання. У душі Ходкевич тамував злість за те, що його примушують чекати «хами».

Нарешті стало тихо. Ходкевич потис руку Сагайдачному.

— Вітаю вас, панмость, вітаю! Не покривлю душею, коли скажу, що саме такого розвитку подій я й очікував.

— Дякую, пане Ходкевич. Ваші вітання особливо приємні, бо вони вилетіли з вуст такого славного воїна і оборонця корони, — вклонився Сагайдачний.

— Ну що ви! Ваша слава ніяк не менша за мою. А щодо корони, то ваша прихильність усім відома. Ясновельможний пан Владислав уже вдруге отримує вашу неоціненну допомогу. Він просив вітати вас і від його імені.