Юрій Сорока - Хотин

— А хто тут мене поминає? — загув поруч голос кошового отамана. Семен Шило у супроводі двох джур під'їздив до возів Переяславського куреня.

— О дітки, побила трохи козацька доля? — запитав у Андрія з Максимом.

— Добридень, батьку, — козаки потягнулися, щоб скинути перед кошовим шапку, але тільки пошкрябали чуби. Шапки разом із рештою майна залишились у татар.

— Не побила, батьку! — Андрій перейшов на свій звичний тон шибайголови. — Ми ще самі кого хоч поб'ємо!

— Хо! Відважний у Кульбаби синок. У самого душа тіла не тримається, а він храбриться. Добре, синку!

Шило повернувся до Микити.

— Що ти хотів? — запитав уже серйозно.

— Та ось, — Микита вказав на козаків, — кажуть, татари ясир женуть, тут недалеко. Чамбул невеликий…

— Невеликий, це який?

— Шабель півтораста.

— То що від мене потрібно?

— Дозволь!

Кошовий трохи помислив.

— А що? Тут і думати нічого. Давай, Микито, з Богом.

— Зрозумів! — Микита повернув коня, щоб наздогнати курінну хоругву.

— Або зачекай… Може, ще кого в поміч дати?

— Впораємося, Семене…

Чамбул застали на гарячому. Татари, що їх тепер уже було близько трьохсот, швидким галопом забігали в невеличке селище, яке безтурботно розкинулося на мальовничому березі Смотрича. Білі, немов умиті джерельною водою, хатки спокійно позирали блюдцями вікон, ховаючись від хижаків за садками вишень та груш.

— Вони! — страшно крикнув Кульбаба. — Ось, шакали, і ясир женуть.

За передньою частиною чамбула, яка вже вступала у селище, дійсно гнали півсотні душ бранців. Нещасні, що їх задні погоничі щедро пригощали малахаями, з плачем і прокльонами переходили на біг. До узлісся, на якому застигли переяславці, вітер доносив моторошну какофонію розпачу і горя.

Микита, що стояв на чолі куреня, швидким рухом видобув шаблю. Очима він немов прикипів до натовпу полонених.

— Нумо, панове-молодці, наваримо татарві пива! — голос курінного з кожним словом виростав, міцнів і врешті перейшов на ревіння. — Уперед, переяславці!

Немов хмара швидких стріл, вилетіли запорожці на широкий лан перед селищем. Із несамовитим свистом і гиканням розпласталися над стернею. Бойові коні миттю долали по кілька саженів відстані, і за лічені секунди передні вже вдарялись у нескладні татарські ряди.

Списи вдарили з глухим дзвоном, розриваючи вивернуті хутром назовні кожухи, місяцями немиту шкіру і живе тіло. Бризнула зі страшних ран перша кров, і закипів, забився веселим полум'ям несамовитий «галас». Запорожці кололи списами, а коли коні заносили їх у гущу бою, відкидали непотрібні тепер ратища і діставали з піхов блискавиці шаблюк. Загуляли шаблі-сестриці, шаблі-неньки. Навпіл, до зубів, розрубували ворожі голови, що бризкали, мов гнилі кавуни. Ошелешені татари десятками сипалися під копита коней, а ті немилосердно добивали поранених. Кров змішувалась із землею.

Виконуючи команди досвідченого Микити, запорожці одразу оточили ворога зі всіх боків і почали тиснути їх, не даючи можливості втекти. Спочатку це було досить складно: численна перевага козаків була мізерною. Але вже через хвилину під ногами неушкоджених запорожців лежала добра сотня ногаїв. Бій перейшов у різанину. Татари боронились із затятістю загнаного в куток пацюка і гинули один за одним, не маючи змоги вчинити, як звикли, — повернути і кинутися навтьоки, покладаючись лише на швидкі ноги своїх степових коней.

За чверть години все скінчилося. Татарський чамбул перестав існувати. Всі, не враховуючи десятка вершників, які першими вдерлись у покинуте людьми селище, лежали на лані перед білими хатинами. Немов у п'янкому екстазі стискували в обіймах землю, що її прийшли зґвалтувати. А віконця-блюдця вкритих соломою мазанок дивилися на них тепер сумно, немов промовляючи: «А чи вам не казали? Не благали?..»

Микита сплигнув з коня і обтер шаблю до татарського кожуха. Стер піт із чола і пішов полем бою, роздивляючись, чи нема серед трупів татар убитих козаків. Нарахував дванадцять. Козаки витягували загиблих товаришів і клали окремо. Біля криниці, на подвір'ї крайньої хати, перев'язували кількох поранених. Решта запорожців розклала на землі кілька кобеняків і зносила на них здобич. На кобеняках росла все більша купка, чого ніхто й не очікував від ногайського чамбулу. Вочевидь, дався взнаки кривавий перехід через Буковину, а потім Поділля.

Андрій Кульбаба, зашпилюючи відшуканий у татарських саках кармазиновий жупан, прямував до натовпу бранців. Селяни стояли з широко розплющеними очима. Не вірили ще своєму щастю. Вони опускали у соромі голови і м'яли мозолястими руками шапки. Зітхали з полегшенням молодиці і міцніше притискали до себе наляканих кривавою сутичкою дітей. З цікавістю позирали на молодого козака дівчата. І хоч їхні обличчя були все ще блідими від пережитого, у поглядах уже читався жвавий інтерес, який не мав нічого спільного зі страхом чи соромом. Старші жінки похапцем хрестились і дякували Богові за чудесне спасіння. Не забували хрестити і рятівників.