Три довгих години до світанку тривали божевільні перегони густими чагарниками. Один раз почули позаду несамовитий крик Мороза:
— Прощавайте, браття!
І бігли далі. Андрій стискав однією рукою закривавлений келеп, другою шаблю. Час від часу прорубував нею шлях серед підліску і намагався не відходити від Максима. Нарешті, коли похмуре небо почало сіріти, безсило попадали один на одного. Погано розуміючи, що відбувається, важко дихали. Сторожко прислухалися до найменшого шурхоту.
Минуло півгодини. Десь далеко чули ще тріск і крики, але поблизу нікого не було.
— Схоже, вдалося, — усе ще важко дихаючи, вимовив Андрій.
— Не кажи гоп. Треба йти…
Жупан Горбоноса нагадував купу лахміття, а по обличчю з численних подряпин текла кров. Змішуючись із потом і дощовою водою, вона робила Максима схожим на казкового упиря. Андрій мимоволі засміявся, зайшовшись від цього сухим кашлем.
— Гарний, чорти б тебе взяли. Твоя полька якби побачила, одразу б в кляштор пішла, гріхи замолювати.
Максим хотів щось сказати, але, подивившись на Кульбабу, теж почав сміятись.
— Живі, Кульбабо! Чорти, чорти! Та хай хто завгодно мене взяв би! Ти хоч сам вірив?
— А! Перший раз чи що… Пішли!
Вони, притримуючи один одного, попленталися, час від часу зупиняючись від нападів істеричного сміху. Важкі години, коли нагла смерть зазирала їм в очі, відбилися дикими хмільними веселощами. Дихаючи на повні груди, вони підставляли обличчя краплям дощу і сміялися, сміялися… Відчували поряд міцне плече побратима і божеволіли від насолоди життя.
Похмурий ранок, що пробивався через поріділе жовте листя, наповнював ліс свинцевим сяйвом, коли друзі вийшли на узлісся. Попереду розкинулися пагорби, між якими у численних болотцях і очеретах закипали дощові краплі. Там, за версту від краю лісу, ішли нескінченною вервечкою темні постаті. Холодний вітер грав малиновим кольором козацьких хоругов. Зникаючи за смугами дощу, рухався козацький табір.
— Наші! — безсило вимовив Максим.
— Я знав! Бісу ваші душі! Знав же, знав… а дозволив!
Микита з жалем дивився на друзів. Він пустив коня кроком і їхав поряд з возом, на якому сиділи, спустивши ноги, Кульбаба і Горбоніс. Вони мовчки жували по шмату солоної пастреми.
— Зігрілись?
— Чекай, батьку! — повільно вимовив Кульбаба. Він зубами витягнув корок із плетеної сулії. — Давай ще по чарці, Горбоносику.
Максим мовчки підставив дерев'яну чарку. З бульканням у неї полилася прозора, як сльоза, горілка. Андрій підхопив другу чарку і наповнив її по вінця.
— За здравіє! — мовив, пригладивши короткі вуса.
— З днем народження! — відізвався Микита.
Випили. Андрій голосно видихнув. Занюхав шматком в'яленої баранини й подивився на Микиту.
— Треба повертатись!
Непийпиво знизав плечима.
— Ти що, з татарами теж хильнув?
Андрій подивився на курінного серйозно і якось винувато.
— Мушу, Микито.
— Що значить мусиш?
— Він обіцяв, — озвався Максим.
— Тьху на вас, скурві діти! Та кажіть до пуття, що сталось.
— А те сталося, батьку курінний, що мене жінки лаяли… Просили допомогти, а я не міг… Треба повертатись!
— Куди?
Кульбаба коротко переповів усе, що з ними трапилося. Розповів про бранців-селян, лісовчаків, Мороза. Про дівча з великими оченятами і прокльони, що ними проводжала його літня селянка. Пригадав крик Мороза десь у хащах… Микита слухав і не впізнавав молодшого товариша. Десь зникла зверхність і безтурботність, навіть бездумна хоробрість, якою супроводжувались усі вчинки Кульбаби. Не було у його словах нічого напускного. Андрій розповідав про дівчинку, і сльози бриніли у його очах. І Микита зрозумів, що ставав свідком разючої зміни в Андрієвій душі. Із бадьорого і безстрашного хвалька виростав справжній запорізький козак. Лицар із тих, у кого боліла душа за рідну країну, у кого серце обливалося кров'ю за страждання народу, як його, Микитине. Такі кидали всі справи, коли чули, що людолови женуть ясир через безводний степ. Підставляли груди під ворожу зброю, не задумуючись, скільки з такої сутички можна добути «козацького хліба». Сотнями гинули, закриваючи собою відхід товаришів… А може, він і був таким? Веселий, хоробрий хвалько, але з великим серцем?
Микита раптом захотів міцно обійняти Кульбабу і розцілувати в обидві щоки. Але замість того він почав розпитувати хлопців про кількість і місцезнаходження татар. Ті розповіли все, що знали.
— Привабливо, сто чортів бусурманові в пельку! — задумливо мовив він. — Та треба б з кошовим порадитися. Поїду до нього.
Читать дальше