Юрій Сорока - Хотин

— Не чіпай ти покійника! Воно ніби й так… Але молодий ти ще, Андрію. Рада радою, а Сагайдак теж руки доклав. Бородавка з сіроми був, йому наші біди добре знайомі. Ну а з тим, що не пощастило йому… То ж війна! Хто його зна, чи мав рацію він, а чи не мав. Чати потрібні були війську. Якби лиш не підійшли так близько до турків…

Уже зовсім посутеніло. На мурах Кам'янця перегукувалися вартові. Надриваючись, гавкали десь собаки. Над татарськими таборами так само горіло небо, відбиваючи вогнища.

— Загулявся наш Горбоносик! — посміхнувся Андрій. — Напевне, пригорнула-таки кобєта.

— А чому б і ні?

— Знає, напевне, що малжонок уже на тім світі, а сама в гречку. Що за люд — баби?

Микита мовчки вибив люльку до каблука і заходився розмотувати свою велику ведмежу шкуру.

— Добрий ти козак, Андрію, але молодий, тому дурний. Йди-но ліпше спати, — без злості у голосі кинув Кульбабі, потім крикнув у темряву:

— Келеп! Влучко! Півторакожуха! Ще не спите, бісові діти?

— Ні, не спимо, — загудів низький голос Келепа.

— Давай на варту. Потім Кульбабу, Фольварочного і Шпицю піднімете. Мене будіть, як тільки побачите щось підозріле.

Максим лежав, підклавши під голову кулак, і дивився у темряву. М'які перини незвично огортали тіло, заколисували. У ніс били чудернацькі аромати бузку, троянд і ще чогось невловимого, але надзвичайно приємного. Праворуч сірів силует високого вузького вікна, а десь далеко гомоніла річка. У думках виринали події вчорашнього дня. Хіба це може бути насправді? Він ще раз і ще ставив собі це питання і ніжно пригортав до себе Юстисю.

Вона, поклавши щоку на його міцне плече, зазирала в очі і ніжно гладила великий рубець, що червоною стрічкою перекреслював груди.

— Про що ти думаєш? — запитала тихо.

— Дивно, — відповів Максим, — надворі осінь, а ти пахнеш бузком.

— Це парфуми. А ти пахнеш чебрецем і полином. Так пахне у степу, коли спадає спека і вечірній легкий вітерець дихає в обличчя.

Максим посміхнувся.

— Ти так гарно говориш.

— Я це відчуваю. Коли заплющу очі, бачу жовті ниви, зелені луки і синє небо. А там, на обрії, сідає сонце. Воно червоне і гаряче…

— Коли це було? Тепер ось лише дощі.

— Ну й що з того? І вони прекрасні по-своєму. Коли на вулиці дощ і мряка, так добре сидіти поблизу каміна. Слухати, як потріскують дрова, і дивитися на Смотрич. Який він не схожий у різні пори року!

— Ти вмієш бачити добре навіть у похмурих днях.

— Це завдяки тобі… — Юстися уткнулась обличчям у груди коханому. — Максиме!

— Що, горличко?

— Максим… У тебе таке чудове ім'я.

– Ім'я як ім'я.

— Ні, воно особливе. Це ім'я пішло від давніх римлян. Тисячу років воно чекало на тебе. Бо ти такий великий і сильний! Тебе не можна було назвати іншим іменем.

Максим ніжно поцілував Юстисю в червоні уста. Пестив рукою шовковисту шкіру на її обличчі.

— А ти навіть не сказав мені тоді своє ім'я, — продовжувала Юстися. — Чому?

— Я не думав, що воно тобі цікаве. Зате я знав твоє. Воно зігрівало мене холодними ночами і додавало сили на полі бою.

— Бідний мій, бідний! — вона гладила його страшні шрами. — Весь порубаний! Як же ти живий ще, милий? Хіба можна так не берегти себе? Я так за тебе боялася! Молилась і день, і ніч.

Десь у нетрях будинку почав бити годинник, мелодійним дзвоном відмірюючи північ. Спляче місто охопила повна тиша.

— Навіщо я тобі? — раптом запитав Максим.

Вона відповіла не відразу. Звелася на лікоть, граційна у примарному світлі, яке лилося з вікна, і подивилась на нього довгим поглядом.

— Не знаю. Правду скажу: намагалась я тебе забути. Гнала від себе згадки, душила в собі почуття. Боялася його і боялася, що воно минеться. Це було так важко! Особливо, коли була з Мареком… Вибач. Були дні, коли я думала, що божеволію. Це було спочатку. Думала навіть бігти за тобою на Січ… Але ж це безглуздо. Не подолала б я Дике Поле. Тому і сиділа тут. Але знала, що як побачила твій погляд, то вже до смерті не забуду. Ти будеш сміятись, але я в уяві сварилась із тобою. Кричала, щоби не турбував мене, відпустив… Стояв перед очима блідий, закривавлений… А я навіть не знала імені…

Вона затихла і лише часто дихала, притискаючись до нього всім тілом і дрібно тремтячи.

– І я ніяк не міг забути тебе, зіронько моя ясна. Снив мало не щоночі. Хотів бачити хоч один разочок, хоч краєм ока! І теж боявся…

— Лицарю мій! Чого ж ти боявся?

— Боявся, що побачу в твоїх очах зневагу. Це було б гірше смерті, гірше неволі агарянської. Адже ти нічого про мене не знаєш. Я повинен розповісти тобі багато чого…