Юрій Сорока - Хотин

Три дні бігав Віленський, а з ним і Микита темними коридорами ратуші, вимощеними бруківкою вулицями, майстернями, млинами і коморами. Лаялись із підстаростою, цехмейстерами, підкоморіями і ще десятками і десятками розжирілих кам'янецьких урядовців. Запальний Віденський, котрий звик стрічати ворога обличчям до обличчя, мало що розумів у тонкощах бюрократичної машини. Врешті-решт, він почав хапатися за шаблю і одного разу мало не зарубав мірошника, який не схотів відвантажити потрібної кількості борошна.

— Але то є реблізант! Прошу пана, справжній злочинець! Пся крев! За них і їхні смердючі гроші гинуть жовніри його величності пана круля! Вони голодні йдуть у бій, а цей лайдак сміє казати, що його цехмейстер мав вказівку відвантажити лише десять возів! Матко Боска! — мимоволі виправдовувався він перед Микитою.

Нарешті всі непорозуміння були залагоджені, вози навантажені, і загін почав готуватися в дорогу. Довга вервечка возів, цього разу добре навантажених, укритих просмоленою парусиною і воловими шкурами, вдруге перекрила вузькі вулиці Кам'янця. Обабіч тягнулися рейтари і козаки. За ці дні вони добряче відпочили, вимились у чистих водах Смотрича, випрали свої жупани, які знову розцвіли, мов квітки, на тлі кам'яних мурів і будинків із гостроверхими черепичними дахами. Свіжі, блискучі коні несли вершників над натовпом міщан, що вийшли проводжати вояків. Серед натовпу були й десятки пар заплаканих дівочих очей, що усього кілька днів тому з цікавістю поглядали на ще не знайомих молодих козаків, а тепер із сумом махали хустинками їм услід, відшукуючи серед вершників того єдиного, що його будуть тепер ждати, дехто наодинці, а дехто й виношуючи під серцем плід короткого кохання…

Максим їхав поряд із Микитою та Андрієм. Голосно цокотіли по бруківці кінські копита. Замислившись, Горбоніс дивився на різнобарвний людський натовп, коли раптово його погляд знайшов серед натовпу її… Вона сиділа верхи на вороному арабському огирі й дивилася на Максима своїми великими, як озера, очима. Миттєво пробіг по спині мороз, і Максим, натягнувши повід, спинив коня. Здивований Микита поглянув на Горбоноса, котрий зблід, мов стіна.

— Чого ти? — запитав. Але, простеживши за поглядом побратима, побачив Юстисю. Запитально глянув на Максима.

— Я наздожену, — кинув той.

Торкнув коня і поїхав крізь натовп до того місця, де була вона.

Юстися, кинувши на козака довгий погляд, повернулась і пустила коня учвал, минаючи вулички, крамниці і будинки у центрі міста. Тримаючись віддалік, Максим поїхав за нею. Повз нього мчали вершники, вози, ридвани, з криками розбігалися перехожі, а він поганяв коня, підставляючи обличчя осінній прохолоді. Перед собою, далеко попереду, бачив лише легку, як пір'їна, вершницю на чорному коні. В голові діялося казна-що, але він знав напевне, що повернути назад не зможе, навіть якби ця дорога вела до самого пекла…

Нарешті будинки залишилися позаду. Обабіч дороги здійнялися розложисті липи, а десь унизу зашумів Смотрич. Вершниця спинилася. Мовчки чекала його наближення.

Під'їхав. Чомусь ратище у руці стало важким, і комір стиснув пересохле горло. Рвонув його вільною рукою, посипалися срібні ґудзики на рідку, вигорілу від сонця траву. Жадібним поглядом уп'явся в обличчя, що його сотні разів бачив перед собою, заплющивши очі. Мовчав, не знаючи, з чого почати безліч разів прокручену в пам'яті розмову.

— Вітаю, лицарю, — озвалася першою Юстися.

Максим усе ще мовчав. Язик присох йому до піднебіння, і лише очима їв її образ.

— Ну, що ви, минулого разу, коли я вас бачила, ви були сміливішим і в бою, і в розмові.

— Вітаю вас, пані, — нарешті вимовив Максим.

— Як ваші рани?

— Дякую, добре. Я за них і забув. Уже й нових не порахувати.

Юстися подивилася довкола.

— Хотіла поговорити з вами, але не про людські очі. Ходім-но лишень під липи, — і, скочивши з коня, узяла його за повід. Максим теж скочив на землю і приєднався до Юстисі. Схилився очима до землі, і яким незграбним собі здавався поряд із нею, такою легкою і граційною у чарівній сукні, парчевому кунтушику, отороченому куницями, і гарненькому капелюшку над охайною зачіскою. Намагався притримати шаблю, лядунку, порохівницю, що ляскали біля пояса, почали раптом заважати довгі поли жупана.

— Ну як ви живете? — з посмішкою запитала Юстися, коли вони заглибились у гай.

— Дякую, пані, не жаліюсь. Б'ємо ось турка…

— Ви не образилися на мене тоді, що не змогла довше полікувати вас? Я вважала, що серед своїх вам буде безпечніше.