Юрій Сорока - Хотин

Врятувало те, що від'їхали зовсім не далеко, всього півтори версти. У місті помітили, в яку халепу потрапив Віденський, і відчинили браму, що з неї вихопилася хоругва драгунів. Драгуни чвалом полетіли на допомогу обозу, і татари відвернули. Однак, спинившись віддалік, їздили один перед одним, мов вовки, які очікували, доки знесилиться поранений олень. Ситуація складалася безвихідна: без вантажу, що був у возах, військо протриматися не зможе, а вози не можуть пройти без допомоги війська. Трохи подумавши і порадившись із хорунжим міської охорони, Віденський дав команду повертатися. Підкотилися під самі мури і стали табором. Закотивши рукави, козаки та рейтари почали обкопувати коло, утворене возами, земляними валами і глибоким ровом.

Микита стояв зверху на возі і пильно вдивлявся в обрій. Там, у жовтих смугах лісу і чорних, зораних на зиму нивах горіли вогнища в татарських таборах. Від них на небі поставала заграва. Великим півколом стали татари з наміром не пропустити здобичі, що сьогодні так нахабно вислизнула з рук.

Щойно Микита переговорив із Віденським, і настрій його став ще похмурішим, ніж раніше. Ротмістр розповів, що вивідники з кам'янецьких драгунів піймали кількох язиків серед татарських чамбулів. На допиті татари зізналися, що про загін Віденського відомо у турецькому таборі. Тож у напрямку Кам'янця стягнуто великі сили татарської і турецької кінноти. У них всіх чіткий наказ: будь-якою ціною затримати обоз із припасами для козацько-польського табору. Віленський обрав за краще поки що залишитися під Кам'янцем, висилаючи ночами вивідників, щоби з'ясувати місцезнаходження ворога і знайти шлях для безпечного просування до Хотина. Микита, не вагаючись, згодився з Віденським. Йому все більше подобався цей шляхтич, який не був схожий на тих пихатих вискочок, що їх Микита зустрічав до цього. Він брав не високим становищем, яке, звичайно, мав, а тонким розумом і великим бойовим досвідом. Маючи у спільниках Віденського, можна було сподіватися, що вони здолають усі перешкоди. Але все ж ситуація була загрозливою.

— Ну що там? — почув Микита поряд голос Кульбаби.

— Те, що було. Сидять, душогуби, і попереду, і праворуч, і ліворуч.

— Хай сидять. На ось, братику, запали люльку. У вірменів такого доброго тютюну купив, палити шкода!

— Навіщо тоді роздаєш? — Микита зачерпнув із простягнутого кисета добрячу жменю духмяного тютюну і висипав у шлик на шапці.

— Для тебе не шкода.

Запалили люльки, освітлюючи помаранчевими вогниками у сутінках міцні підборіддя і довгі смоляні вуса.

— Віленський тямку має. Будемо його триматися — прийдемо з припасом. Поки вивідників розсилає, а там і вирушимо. Тільки ось, як там братчики? Тяжко мучаться від безхліб'я, гадаю.

– Із Сагайдаком? Та вони турків швидше голодними залишать.

— То й воно, що ні. Бусурман зараз пильнувати почав. Так, як у перші рази, їх мокрим рядном не накриєш. Звичайно, будуть ночами тарбати, я Сагайдачного добре знаю, але це вже так, для страху. Голодно тепер у наших. Часом як подумаю, кусень у горло не лізе.

— У мене також, — зізнався Андрій. — Слухай, Микито, от ти кажеш, що Сагайдачного добре знаєш. А чи правда, товариство казало, що ти його ще курінним отаманом пам'ятаєш?

— Ну ні, я ще не так довго на Січі. А от кошовим пам'ятаю. Літ п'ятнадцять тому це було. Летять роки…

— Слухай, що він за людина? Братчики різне кажуть. Одні хвалять, другі лають. Біс їх розбере, де правда.

— А хто його, Андрію, скаже, де та правда! Я теж різне чув… Та то пусте. Точно можу сказати лише, що шляхтич він, але з шляхти дрібної, десь чи то з Самбора, чи з-під Самбора. На Січі був років тридцять, пару літ тому до Києва перебрався. Ти ще, може, й пам'ятаєш?

— Ні, напевне, до мене діло було.

— Може, й так. А що додати? Старшина знатний був, та й гетьман нівроку. Багато разів його гетьманом обирали. Трохи він різкий — сказав, як відрубав! А наш брат-нетяга цього не любить. Йому, бачиш, треба, щоби стелили м'яко… Але, коли треба рішуче діяти, завжди Сагайдак найліпший. А як по морю з ним гуляли? Ого-го! Любо й згадати. Стільки золота, як тоді в Кафі, намолотили, я в житті не бачив.

— Пам'ятаю. Цілими купами на кобеняках гроші лежали!

— А Синоп! А Трапезунд! До Царгорода доходили, мушкетним димом обкурювали. Добрий батько наш все ж… А тільки Яцька даремно зі світу зжив! Цього йому не проститься.

— Тю! Бородавку ж Рада до страти засудила! Він, собака, скількох братчиків на смерть послав? Та що я кажу, нам із тобою це краще за інших відомо! І тепер ось у халепу втрапили… Хіба не його вина?