Юрій Сорока - Хотин

Віденський кинув на Микиту швидкий погляд, але нічим не виказав, що зрозумів приховану насмішку.

— Я волів би, щоб ви підтягнулися ближче. За Дністром необхідно рухатись оборонною рукою.

— Добре. Я й сам про це думав.

Віденський стиснув коня острогами і рушив у воду. Повз Микиту проїжджали один за одним затягнуті у броню рейтари. Неквапно переступали коні по кам'янистому дну, долаючи сильну течію ріки.

Коли останній віз викотився на берег, Віденський почав шикувати рейтарів у рухомий табір. З кожного флангу поставив два ряди возів, в авангарді — рейтари. Ар'єргард мали утворити козаки. Коли вирушили, займався світанок. Порожні вози, із кутими залізом колесами, торохкотіли на кам'янистому ґрунті так сильно, що їх можна було почути за кілька миль. Віденський добре розумів, що його рейд вже не є для турків таємницею, тож без зупинки гнав уперед, намагаючись виграти завдяки швидкості. Минаючи поля, очерети й невеличкі гаї, табір мчав до Кам'янця, не розбираючи дороги.

Через п'ять годин напруженої гонитви вирішено було спинитися. На узліссі ріденького сосняка утворили табір, виставивши у коло вози із запряженими кіньми. Місце було вибрано не дуже вдало: з лісу можна було наблизитися майже впритул, але стомлені коні потребували негайного відпочинку.

Віденський у супроводі кількох шляхтичів об'їжджав табір, напружено вглядаючись у сивий морок за стрункими стовбурами сосен. Там, у хащі дерев, серед чорної безодні ранкового лісу, чигав вітер небезпеки. Здавалося, далечінь приховувала уважні очі, що з хижим задоволенням поглядали на купку потомлених людей і тварин. Відносна тиша, що настала після зупинки, дратувала, але звичні до небезпеки вояки використовували короткий перепочинок для їжі.

Максим Горбоніс, який дивно почувався після нічної розмови з Микитою, сидів біля великого возу. Жував, прихилившись до кутого залізною шиною колеса, житній сухар. Запивав джерельною водою з дерев'яної фляжки. Поглядав відсутнім поглядом на табір, у якому змішалися червоні козацькі жупани і вкрита чорною емаллю броня рейтарів. Несподівано для себе зустрів зневажливий погляд Грабовського. Шляхтич помітив запорожця і спрямував коня до місця, де той сидів. Під'їхав упритул.

– І тут, лайдаче, маю неприємність твоєї присутності! — Грабовський скривив обличчя, мов побачив гадюку.

Максим відповів довгим поглядом.

— Ще зустрінемося! — поляк притримав коня.

— Навіщо?

— Не думай, що мене легко здолати!

Максим байдуже глянув убік.

— В очі дивися, хаме!

Козак зітхнув.

— Що тобі, чоловіче? — запитав спокійно.

— Я сказав, що потребую помститися за помилку мого коня під час минулої зустрічі.

— Навіщо? — ще раз перепитав Максим.

— Питання гонору!

Максим різко звівся на рівні.

— Не доводь до гріха, ляше! Бог свідок — зарубаю!

— Цо?! — Грабовський аж піднявся у стременах.

Горбоніс, який ще хвилину тому мріяв лише про короткий сон, не тямив себе від люті. Рвонув з піхов шаблю і… завмер. Очі Грабовського раптом набули скляного блиску. Дивний, схожий на зітхання стогін вирвався з грудей. Здивованим поглядом поляк дивився на червону від крові рихву стріли, що вихопилася з його грудей. Повільно, немов вагаючись, скотилася темна цівка крові, залишаючи риску серед золотавих візерунків на парчі жупана. Він усе ще дивився на стрілу, коли почав втрачати рівновагу і, нарешті, впав до ніг коня, збивши з-поміж вигорілої трави хмарку куряви. Через мить стріли вже цвьохкали скрізь. Застрягали в землі, возах, ударяли тіла людей та тварин. Над табором здійнявся моторошний зойк поранених коней.

Максим миттєво підхопив із землі мушкет, лядунку і порохівницю. Прожогом кинувся до лінії возів, які стояли найближче до лісу. А там уже гуділо, лементувало сотнями голосів. Галас нападників, що посилювався лісовою луною, напливав, як хвилі буремного моря.

— Татари!!! — тривожно залунав гучний голос.

— Татари! Татари! — підхопили у різних куточках утвореної возами триангули [52] Триангула — одна з тактик побудови рухомого табору, коли вояки, утворюючи рівносторонній трикутник з возів, займали оборону за ними. . Заляскали у безладі перші постріли.

А вони вже виринули з-проміж сосен на узліссі. Маленькі й чорні, як болотяні чортики, у вивернутих хутром догори баранячих кожухах. Ногайці! Міцно, мов улиті, сиділи верхи на своїх низькорослих бахматах. Притримуючи повід мізинцем правої руки, пускали стрілу за стрілою у табір, що нагадував розтривожений мурашник.