Юрій Сорока - Хотин

Після повернення у табір до Микити підбіг Дишло, джура кошового.

— Микито, тебе батько хоче бачити, поквапся, — мовив, переводячи подих.

— Де він? — звів зажурені очі козак.

— У себе, в шатрі.

— Добре.

Микита, не гаючись, попрямував до горба, на якому розташовувалася ставка кошового отамана. Слизька глина під ногами перетворилася на вкриту порохом стежку, збиту тисячами ніг. Через хвилину був уже в наметі.

— Діло до тебе маю, Микито, — відразу почав кошовий.

— Слухаю, — коротко відповів Микита.

— Гетьман домовився з поляками посилати за харчами обоз. Треба підібрати сотню козаків і вирушати в Кам'янець. Я хотів би, щоб наказним отаманом був ти. Досвід маєш.

— У Кам'янець, то в Кам'янець. Загоном керуватимуть поляки?

— Так. Ротмістр Віденський. Ви переходите до нього у розпорядження. Кажуть, що вояка славний, не підведе.

— Та знаю я їхніх славних панків… А що, окремо не можна?

— Не можемо, наказ гетьмана. І так буде доцільніше, повір мені! Ну хто вас там чекатиме? Треба ще голову ламати, де чого взяти. У селах і хуторах хіба чорта лисого знайдеш… А у Віденського до кам'янецького підстарости лист від Владислава. Всього діла, що навантажити вози. Та й рейтарів у нього три сотні. Якщо раптом татари наскочать, гуртом, одне слово, і батька бити легше…

Виїжджали пізно ввечері, щоб не помітили турки. Міст, що за ним став кошем Кантемір-мурза, довелося проминути. Кавалькада з трьох сотень вершників і двохсот возів риссю пройшла над Дністром і зникла, торохкотячи, за вкритими лісом горбами. Там, за десять верст проти течії, розвідка знайшла брід, яким можна було переправлятися на протилежний берег.

Микита їхав на чолі запорожців, на півмилі відтягнувшись від поляків. На небі світив повний місяць, і він міг розрізнити поляків далеко попереду. Нехтуючи словами кошового, не поспішав об'єднуватись із ляхами. Поганяв і поганяв коня: до ранку хотів перевезтися через Дністер. Скоро його наздогнав Максим. Зрівнявшись, потягнув за повід і поїхав поряд.

— Може б воно все ж наздогнати їх? — мовив ніби сам до себе.

— Встигнемо, — відповів Микита.

Якийсь час їхали мовчки. Максим більше нічого не говорив, Микита не відповідав. Нарешті не втримався і почав пояснювати:

— Зараз нема чого боятися. Тут ні татар, ні турків. Хіба що за рікою… Там і наздоженемо.

— Грабовського бачив? — запитав Максим.

— Бачив. Мало ти йому дав…

— Може, й мало. Спочатку зарубати хотів… Але як я їй потім в очі дивився б?

— А що воно дивитись! Ухопив поперед себе і вйо! Теж мені Декамерон. Спочатку поплаче, потім заспокоїться. Чи, може, дітей від нього має?

— Наче ні. Адже вони були тільки побралися, коли мене туди занесло.

— А я про що? Хто її в Дикому Полі відшукає?

— Ні, Микито, що я, харциза який, чи що?

— Ха! А ти Грабовського запитай про харциза, знатимеш!

— Мене його думка не цікавить. Усе ж це не діло, вона одружена.

— У костьолі в собачому! Тебе його думка не цікавить, а віра їхня? Плюнь ти, не переймайся. Колись би ще подякувала…

— Е, ні… Погано ти жінок знаєш. Та й шляхтянка вона, цього б не простила.

— Не знаю. Я з бабами того… Чорт їх знає, що воно за люди. Шабля й люлька — ось мої наречені. Як молодиком був, не парубкував, а зараз і поготів. Тож тобі видніше, роби, як знаєш.

Хвилину мовчали. Коні йшли рівним, добре поставленим кроком.

— До речі, а що пан Грабовський тут робить? Адже у Віденського тільки рейтари з його роти?

— Те робить, що ти подумав, до жінки під спідницю їде.

— Може, Ходкевич за чим послав?..

— Розумна в тебе голова, Максиме, а дурневі дісталася. Хіба Віденський сам не вирішив би, що треба?

— Не знаю, — Максим замовк і не розтуляв рота до самого броду.

Було далеко за північ, коли заїхали в невеличкий дубовий гай і наблизилися до річки. У цьому місці Дністер щироко розлігся між порослих віковими деревами берегів, але глибина у ньому сягала ледве вище колін. Не гаючись, почали перевозитися. Довгою вервечкою потяглися вози, долаючи швидку течію.

До Микити, який піднявся у стременах і оглядав довколишні береги, освітлені місячним сяйвом, під'їхав ротмістр Віденський.

— Ви отаман у козаків? — запитав стримано.

— Я, — просто і коротко відповів Микита.

— Ротмістр його королівської величності Ян Віденський, — без пихи у голосі відрекомендувався Віденський. — Мені доручено залагоджувати наші спільні дії.

— Я знаю. Тож чекаю, вашмость, розпоряджень, — у словах Микити почулися насмішливі нотки.