Юрій Сорока - Хотин

— У цю саму мить зробимо! Прошу не хвилюватися. Пани військові будуть знати, що ліпше, ніж у Шльоми, їм ніде не буде!

Жид миттю побіг у низенькі двері, які вели до кухні. Через хвилину звідтіль долинули крики, що ними він підганяв служок.

Зверху по сходах загупали чиїсь ноги. Незабаром з'явилися дві кудлаті голови над потертими свитинами. Зовсім іще молоді хлопці з цікавістю поглядали на козаків.

За хвилину повернувся жид. У руках мав глечик із горілкою, позаду дріботів ногами хлопчина років дванадцяти, який ніс на дощці полумиски з салом, цибулею та ковбасою.

— Чого стали? — зиркнув жид на хлопців, що нерішуче стояли коло дверей. — Ану ідіть звідси!

— А ти нас не гони. У нас є гроші, — похмуро мовив той із хлопців, який був вищим і ширшим у плечах.

— Як є, то сідайте, це вже інша справа, — голос у жида відразу пом'якшав, а коли він звернувся до козаків, на обличчі під здоровенним горбатим носом грала та сама улеслива посмішка. — Пригощайтеся, пани, на війні вам таки знадобиться сила!

Прибулі сіли в кутку, попросили дешевого вина. Жид презирливо хмикнув і зник у бічних дверях. Незабаром служка виніс їм невеликий глечик із вином.

— Що не шинок, то жид! — не вгавав Андрій.

— Та якби тільки шинок! Вони, кляті, вже й церкви святі під себе підібрали. Православним людом керують, як п'яний штанами, — у голосі Максима не було жодних емоцій. — Давай ліпше вип'ємо.

— Давай.

Цокнулися череп'яними чарками. Випили.

— Ех! — із шумом видихнув Максим. — І чарки в них малі!

Деякий час мовчки жували холодну ковбасу. Розмова не йшла. Кульбаба розглядав закіптюжену стелю. Горбоніс перекочував по дошках стола порожню чарку. Раптом до запорожців несміливо наблизився один з хлопців, що сиділи в кутку.

— Панове, дозвольте у вас дещо запитати? — голос у парубка був надзвичайно м'який і тихий.

— А чого, питай. За це не б'ють. — відповів Андрій, вдруге наповнюючи свою і Максимову чарки.

— Ви козаки?

— Хе! А хто ж! Не бачиш чи що?

— Я хотів із вами поговорити, про дещо розпитати.

— Ну то сідай за стіл, бери чарку. Що схочемо, розтлумачимо.

Парубок нерішуче подивився у бік товариша.

– І його клич.

Довго просити не було потреби. Хлопці швидко підсіли до козаків. Усі випили, і Андрій знов налив чарки.

— Гей, шинкарю! — крикнув він у бічні двері.

Жид виріс, мов з-під землі.

— Горілки ще неси! І чарки інші, ці малі. В нас п'ють із таких «михайликів», що в кожному можна мізерного жидка, такого як ось ти, утопити!

Не встигли й помітити, як жид прибіг із другим глечиком і чотирма чималенькими хоряками. Поставив на стіл і щез.

— Друге діло. Це хоряк як хоряк. — Андрій одразу наповнив усі чотири чарки і підняв свою догори. — Ну, браття! Вонзім копія в душі своя!

Випили. Парубки, що не вихилили й половини хоряків, захоплено позирали на запорожців.

— Ну, то що ти хотів? — запитав Максим у хлопця.

— А ви звідки, панове?

— З Низу, малий, — Андрій не звертав уваги, що «малий» був за нього старший.

— Це що, із самої Січі?! — захоплено вигукнув парубок.

— З самої! А хіба що?

— А як козаками стати?

— Он ти про що! Ну, то це просто. Якщо в Бога віруєш, горілку п'єш та душу козацьку маєш, приставай до нас. Добрим молодцям ми завжди раді. А ви хто будете?

— Я Мирон Охрімчук, а він, — показав головою на товариша, — Іван Стельмах. Ми у кравця у робітниках, підмайстри тобто.

— Не хочемо чоботи шити та на пана спину гнути. На волю, до Дніпра-Славути… До Січі! — повільно, карбуючи кожне слово, вимовив Стельмах. І в очах його засвітилися лихі вогники. Така жадоба життя серед вільних степів, така необхідність підставляти обличчя вітрам п'янких бойовищ горіла у тому погляді, що Максима, який подивився в очі молодого підмайстра, немов оповило його енергією. Немов гаряча хвиля пробігла свідомістю.

Утім, Андрій такими дрібницями не переймався. Обличчя Кульбаби вже почервоніло, очі заблищали, а жупан полетів на лаву: душно козакові, душно!

— Приставайте до нас, малі, слави лицарської добувати! На Січі не життя — едемський сад. Побий мене грім, коли брешу! Ось ви, один з другим, як день проживаєте?

Мирон знизав плечима.

— Як? Працюємо… З ранку до смерканку. Та мало з того користі… Тобто користь є, та не нам. Іноді й у свята Божі… А що будеш робити, коли…

— Мироне! — зиркнув на товариша Іван.

— А що? Не соромно, бо правда! Колись різками майстерності навчали, а тепер і батогом пояснюють, що та як. Хіба брешу?!