Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

Євген Плужник. Єдиний, кого я поважаю із МАРСу, і, можливо, єдиний із «розстріляних», ким би захоплювався до останньої секунди свого нікчемного життя, якби не гаряча пристрасть до російської літератури, у якій одна Цвєтаєва з Маяковським перекривають всю українську літературу від Сковороди з Котляревським до Драча з Олійником. Чи нє, не перекривають? Ну тоді додамо до них Антон Палича... Все, труба українській літературі...

Повернімося до Плужника. Євген Плужник (1898—1936), якого прадід Фєдя називав туберкульозним клоуном, звичайно ж є вже ну надто неординарною постаттю для української літератури. Силами у такій неординарності з Плужником могла помірятись хіба що Леся Українка, яка до «розстріляних» має таке ж відношення, як і я. Дід Воло, який не захоплювався нічим, окрім історичних романів, усе ж не поділяв точки зору свого батька, а одного разу вони навіть побилися. Це було тоді, коли Фєді було вже сімдесят, а саме у 84-му році. З-за кордону до їхнього сімейства на Ломоносова, 92, потрапила цікава книжка, точніше, не книжка, а добірка часописів, узятих у мідну палітурку. Це були канадійські часописи, які випускала тамтешня діаспора. Датувалися журнали 56-м роком. Друкували там переважно «розстріляних» та якихось графоманів, які, можливо, народилися вже там, у Канаді. Серед багатьох прізвищ поетів, яких прадід Фєдя знав навіть особисто, було прізвище Плужника, яке для діда Воло стало відкриттям. Саме тоді й відбулася бійка між отцамі і дєтьмі...

Чесно кажучи, зараз я сприймаю цю бійку дещо неоднозначно. Зрозумійте правильно, якби бійка відбулась через, скажімо, Тичину або Стуса, я б навіть і не згадав, а тут — Плужник, який, як було наведено вище, є ніким іншим, як моїм улюбленцем. Загалом, це не має нікого цікавити, окрім мене, тому що Плужник — мій і більш нічий, це по-перше, а по-друге, через півроку після бійки народився я.

Залишилося у мене всього три світлини, де я сиджу у Фєді на руках. Сприйняв Фєдя моє народження якось прохолодно, навіть майже не додав значення моєму вилуплюванню...

— Та біс його знає, — сказав прадід, довідавшись про моє народження.

І справді, йому було абсолютно начхати на мене, на мого волохатого тата, свого онука, на свого сина, мого діда, на свою дружину бабу Шуру, а тим більше на мою турботливу маму й усіх її родичів...

Дід ламався, як маленька дитина, коли його попросили сфотографуватися зі своїм першим правнуком, тому що другого правнука він так і не дочекався...

Помер дід у 88-му, коли мені було три рочки. Після його смерті мені залишився невеличкий спадок. А саме — ті канадійські часописи, його офіцерський кортик та друковані на машинці з літерою «у», яка западала, твори Савченка, Загула, Зерова, Филиповича та Осьмачки...

На могилі у нього я був двічі. Перший раз — навіть не пам’ятаю коли, а другий — ненароком у 2002-му, коли ховав свого друга. Я йшов кладовищем, споришевою стежиною, збирався їхати додому. Трохи п’яний, розхристаний і нещасний, аж раптом моєму оку згледілось знайоме прізвище. Моє прізвище.

Я підійшов до досить охайної могилки, певно, дід Воло доглядає її, подумав я, сів на ослін з потрісканою зеленою фарбою й заговорив із ним про вічне...

Я мовчав на його запитання, а він на мої...

Того дня я купив собі альбом Емінема «Зе Емінем Шоу», який я слухав усю наступну ніч... Слухав і слухав, і не знаю чому, я слухав саме Емінема, якого, чесно кажучи, і терпіти не можу... Просто слухав... Бо він читав про злих нігерів, а злі нігери — то було єдине, що могло мене врятувати...

Це жінки і діти, це діти, які вже були жінками, і жінки, які ще були дітьми, це дяді і юнаки, хлопчики і дідусі — це всі, кого можна пошкодити фізично...

Звичайні люди, звичайні миряни, яких я зустрічаю чи не щодня. Не щодня, а саме «чи», бо ж якби без «чи», то було б просто щодня, оскільки іноді я, кричачи «залиште мене у спокої і дайте спокійно померти», залишаюсь вдома на цілий день, чекаю смерті, віднаходжу той потрібний мені спокій і, зрештою, займаюся такою невдячною справою, як самопізнання та самоусвідомлення, то не маю змоги бачити цих звичайних людей щодня.

Отже, хто там у нас? Жінки, діти? Нє, певно, почну з чогось зверхабо ж знизтривіального, але це дивлячись з якого боку глянути...

Ми з ним навчались в одній групі у вищому навчальному закладі, який, чесно кажучи, мав не найліпшу репутацію серед освітян різного рівня. Ми з ним навчалась. В одній групі. Звали його, здається, Руслан. Був він досить простим. Як двері. Або, як кажуть у нас, аби не образити, дурачок. Можливо, не такий вже дурачок, а як би правильно висловитись, щоб саме підійшло без всяких там тлумачних екзистенціальних фішок... Коротше, він народився у селі, і прозвати його можна «такий, як усі». Досить мовчазний, в міру бездумний, без усіляких випадів у істеричні пароксизми та без власного внутрішнього ґрунту, будованого на ще у дитинстві закладених палях... Ним ніхто не займався, і тому він бухав. Тримався дещо відстороненим від усієї групи, як, власне, і я. Тільки нас різнило те, що мені група була не цікава, а він, навпаки, був нецікавий групі. Іноді ми на перервах разом сиділи в сосновій альтанці й курили. Ми, до речі, єдині, хто вживав тютюн у нашій групі, а він був єдиний, хто бухав водяру. Руслану завжди не було що запитати в мене, він і не знав, що питати, він і гадки не мав, що я хочу, щоб він щось запитав. Одного разу я прийшов не у кедах, а у черевиках, синіх мартенсах.