Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

Одного разу, трапилось це майже нещодавно, потрапив я до дивної квартири з дивними людьми. Один мій добрий знайомий знімав квартиру в одної віруючої. Та, у свою чергу, підселила до нього ще двох своїх подружок.

— Не бійся, — запевнила віруюча, — вони нормальні дівчата.

— Я і не боюсь, — сказав мій знайомий.

Вирішив той знайомий запросити мене до себе у гості.

— Приходь, — каже він, — до мене в гості.

— Немає питань, — кажу, — прийду.

І я прийшов. Мого знайомого вдома не було.

— Я на роботі, — зателефонував мені знайомий. — Почекай.

Коли я зайшов, мене привітали дві здивовані дівчини. Одна з них була гладкою білявкою, а інша — не менш гладкою, але брюнеткою... Вони одразу запропонували напитися води, скуштувати смаженої картоплі й помолитися...

— Ні, — жартую, — Господь мені не дозволяє їсти смажену картоплю.

— Дивно, — кажуть вони. — А нам Господь дозволяє.

— То у вас такий, — кажу, — Господь.

— Неправда, — каже одна з них, — Господь у нас один...

Я вирішив не сперечатися й сів коло батареї центрального опалення. Ті дві здивовані товстухи одразу принесли мені подушку під дупу.

— Дякую, — сказав я.

— Секс до шлюбу, — перелякано шепнула, хукаючи мені в вухо, одна з гладких, — гріх.

— Де, — питаюсь, — ви бачите секс?

Дивна якась квартира. Що мені відомо, так це те, що оті дві віруючі товстухи мешкають у цій квартирі, а усі інші якимсь дивом потрапили сюди і невідомо чого хочуть. Я сидів тихцем і намагався нікому не заважати. Хтось примірював якісь сукні, хтось слухав Ірину Білик, хтось їв смажену картоплю й молився. По всій квартирі були розклеєні оті дивні баптистські рибки, в одному з кутків вітальні була нагромаджена купа гуманітарки, — і жодного образу, а лише слова, точніше, написи, про те, що Ісус мене любить...

— Бєзатвєтная любовь, — прокоментував я.

А потім прийшли хлопці. Вони були бойфрендами отих товстух. Бойфрендам було по шістнадцять років, це у той час, коли товстухам було по двадцять п’ять. Мене вони попрохали перебратися на кухню, а самі зі своїми бойфрендами розташувались у вітальні. Позапалювали свічки, розвісили гірлянди й заходилися співати релігійних пісень. Потім, певно, релігійні пісні їм набридли, і вони почали співати про «...нє-сматрі-ти-па-старанам...». Усі від того шалено раділи, а згодом запросили приєднатися до них. Точніше, прийшов один із бойфрендів, якого, як я довідався пізніше, звуть Славік. Він зайшов на кухню, коли я їв щось надто говєнне й пролепетав:

— Приєднуйтесь до нас! Ми незабаром будемо грати у маскарад!

Йоп ти, думаю, це ж що, з бабехами по двадцять п’ять років?

Та справа не у бабехах, звичайно, і не у хлопцях, у яких лобки тільки-но обросли ріденьким пір’ячком, справа у конфлікті, який наростав з нашою відмовою, з нашим безбожним і гріховним баченням світу, з нашим баченням проблем людства й планом розвитку засобів для вирішення тих проблем... У їхніх очах я виглядав неприкаяною людиною, що втратила сама себе, молоддю без мети у житті й Бога у серці. Вони ж для мене були релігійними фанатиками, які здатні з’їсти власних матерів, аби догодити Господу їхньому Ісусу Христу. Я знав, що святі отці їхньої церкви ведуть війну з іншими святими отцями інших церков і сект, вони заробляють гроші на гуманітарній допомозі з Канади, З’єднаних Стейтів Америки та Аргентини та на продажу Біблій від Тері Лова. Я ніколи не вірив жодному з фанатиків. Їм не можна довіряти так само, як не можна довіряти наркоманам, які обіцяють повернути твій наручний годинник о 17-й годині біля отого продуктового магазина, головне прийти. Вони, фанатики, надто чемні, вони проникливо зазирають тобі в очі й пропонують свою нікчемну допомогу, кажучи, що Господь їх благословив на добро, але якщо копнути трохи глибше, проникнути у їхні фанатичні душі, то неодмінно натрапиш на страшне кубло ненависті до всіх невірних. Вони ненавидять ще більше, ніж можу собі дозволити ненавидіти я, пересічний грішник, вони ненавидять молодь, яка щось уміє, але завдячує за це не Богу, вони ненавидять православних і католиків, кальвіністів та протестантів, митців і вчених, шахтарів і вчителів, майстрів і підмайстрів, законослухняних домогосподарок і сліпих музик, Інтернет, метрополітен, пуантилістів та експресіоністів, проституток та поважних матрон, інкасаторів та інкубаторів, позитивістів та фройдо-юнгістів. Вони ненавидять чорних, і це незважаючи на те, що у їхніх журналах одні лише чорні й монголоїди. Вони ненавидять тебе за право вибору й за розум. Вони ненавидять Конта, Спенсера й Дюркгейма, тому що ти намагаєшся поставити приклади на їхніх працях. У розмові з ними є один хворобливий момент. Ти приводиш якісь факти, аргументи, намагаєшся мислити логічно й спонукаєш їх мислити так само, але у кінці розмови ти чуєш від них, що Бог пробачить, Бог милосердний. Їхні єзуїтські посмішки й двовимірне нутро тебе вбиває, але ти нічого не можеш вдіяти. Викладачі в університетах та академіях ставлять незадовільно тому, що ти не приділяєш належної уваги Богові.