Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

— Так скільки у тебе є?

Дядя Сєрьожа, тільки не здавайтеся, тільки не...

— Три тисячі долярів...

Ні, дядя Сєрьожа... ні...

— От бачиш, давай ділити. Навіщо тобі стільки? Ну скажи, навіщо? Ми тебе любимо, а за любов треба платити...

— Мені не потрібна ваша любов, якщо вона коштує три тисячі...

— Так ніхто не просить у тебе три тисячі. П’ятсот долярів можеш сміливо залишити собі, ми ж розуміємо, ти працював, та і дівчат любиш, ге ж, любиш?

І всі почали підморгувати дяді Сєрьожі, після чого зайнялись п’яним сміхом, мовляв, ми ж розуміємо, організм ще молодий, не виснажений, любить дівчат, з ким не буває...

— Може, ви відчепитесь від нього! — запротестував я.

— Мовчи там собі, — сказав один із дядь (я знову у них загубився), — їв собі, то й їж.

— А ти тут хто взагалі такий, — стартанув я, відчуваючи, що ненависть до дядьків, народжена в районі шиї, підступає до пупка...

— Ти шо, малий сцикун...

— Вали, — кричу я у напівмороку своєї розлюченої вкрай свідомості, — з моєї хати...

— Припини, — спокійно сказала турботлива мати, — вони не тільки у твоїй хаті, але й у моїй... і в татовій... до того ж вони твої дяді. Несправедливо. Ти дядю Сєрьожу любиш більше, ніж цих дядь, а вони якраз до тебе і ближчі...

— Та вони хоч знають, коли у мене день народження! Чи, взагалі, знають вони, як мене звати. Якщо я не знаю, хто з них хто, то вони тим більше...

— Це все вік, — виправдалася за мене моя турботлива мама перед свекрухою.

— Вік? — далі кричу я. — Коли мені було п’ять, ти казала, що це вік, коли було десять — теж вік, у чотирнадцять, тепер у двадцять! Може, годі свою моральну нікчемність зводити до мого віку?

— Припини.

Я замовк, заспокоївся й з’їв маринованого шампіньйона... Стало набагато краще... Дядя Сєрьожа продовжував сидіти без задньої думки, насолоджуючись, певно, своєю духовною та душевною причетністю до Майка Йогансена (1895—1937, хто не знає)... Я спочатку не міг зметикувати, як дядя Сєрьожа може спокійно сприймати такі речі, такі наїзди, але потім згадав, що він найліпший і першокласний, що йому допомагає залишатися спокійним у таких ситуаціях його дзен-буддизм, його Рікша, Рекша та матмахум разом узяті, його Симорон та просто глузд, який при будь-яких обставинах залишається здоровим...

— То, Сєрьожа, ти не відповів, — затягла знову стара курва, моя бабушка, — коли ми будемо деребанити твої гроші...

— Ой, мадам, боюсь, що ніколи...

— Дядя, — знову не витерпів я, — і ти будеш надалі терпіти це знущання!

— А я не терплю, — спокійно відповів дядя Сєрьожа, і перехилив чарку з горілкою. Він має право випити, тому що вона, горілка, була куплена на його гроші.

Я не витримав і, сказавши, що срав я на вас усіх, вибіг надвір.

Я блукав садами та покинутими будівлями, я прогулювався, насолоджуючись вересневим сонечком, яке під вечір усе ж таки показало свої масні промені. Проходячи старим єврейським кладовищем, я побачив купку готиків-ідіотиків, які готичним фотоапаратом готично фотографували себе готичних. Я повертів указівним пальцем біля скроні, на що у мене полетіли скручені долоні з висунутими на перший план готичними середніми пальцями...

Я сидів на пагорбі, який штучно розташувався ще за радянських часів за кладовищем. Він був насипаний спеціально, щоб вода, що стікала з кладовища, своїми сіоністськими сумішами не отруювала людей, що мешкали внизу, над річкою. Я сидів на тому пагорбі й міркував, що я, певно, вдався у дядю Сєрьожу, а не в турботливу маму чи волохатого тата, я внутрішнім зором дивився на прості речі своїми непростими внутрішніми очима, я розмальовував чорно-білі заходи сонця і траву, у яку занурив стомлені ноги. Мене щось кликало, щось штовхало уперед, до неосяжних країв, де, мабуть, був і дядя Сєрьожа, і я зрозумів, що маю бігти — вперед, кудись, моя душа має вирватись назовні, поблукати тими світами і повернутися назад, до тіла... Я ступив один крок у безодню і покотився пагорбом донизу, набиваючи синці об пеньки та поливальні трубки...

Додому я прийшов уже майже затемна.

На веранді стояла засмучена турботлива мама і дивилась на мене сумними очима.

— Що... що трапилось, — занервував я.

— Твій дядя виявився таким негідником! Ми усі дуже любили його, а він просто наплював у наші серця...

Я забіг у хату, зафутболив ногою якогось (точно не нашого) кота й залетів до вітальні. Один із дядь бив ногами мого (мого!) дядю Сєрьожу, а двоє інших разом із моїм волохатим татом рились у дядьовій дорожній сумці. Бабушка Неоніла мовчки сиділа за столом і жувала торт...