Ерік-Еммануель Шмітт - Дитя Ноя

— Ти — кравчиня, як мій тато?

Вона засміялася.

— Ні. Я купую вбрання, яке виготовляють модельєри, такі, як твій тато. Вони ж мають працювати для когось, чи не так?

Я схвально кивнув головою, але не зізнався графині, що свій одяг вона вибирала явно не в нас, бо в тата я ніколи не бачив таких гарних речей, таких вишитих оксамитів, таких сяйливих шовків, таких мережив на манжетах, таких ґудзиків, що сяяли, як коштовне каміння.

Прийшов граф і, вислухавши графиню, яка описала йому ситуацію, уважно поглянув на мене.

Він значно краще пасував до портрета шляхетної особи. Високий, тонкий, старий — в усякому разі, вуса надавали йому поважного вигляду, — він розглядав мене з такої висоти, що я збагнув: стелі зробили такими високими саме задля нього.

— Ходімо з нами їсти, дитинко.

Його голос був голосом шляхетної особи, цілком точно, я певен! Поважний, густий, низький, наче полиск бронзових статуй у світлі свічок.

Під час вечері я ввічливо підтримував обов’язкову розмову, хоча й був поглинутий роздумами щодо свого походження: я шляхетного роду чи ні? Якщо Сюллі готові мені допомогти і прихистити, то власне тому, що я належу до тієї самої породи, що й вони? Тобто, я шляхетний?

Якраз тоді, коли ми переходили до салону пити чай з апельсинового цвіту, я вже дозрів до того, щоб висловити свої запитання з цього приводу вголос, але, боячись почути негативну відповідь, волів пожити трохи довше з цим приємним для себе запитанням…

Я вже дрімав, коли пролунав дзвінок. Сидячи нерухомо у глибокому кріслі, я побачив тата й маму, що з’явились у вестибюлі, і тоді я вперше зрозумів, що вони — інакші. У невиразному одязі, з опущеними плечима, з картонними валізками в руках, вони розмовляли несміло й розгублено, наче однаково боялись і темряви, з якої вони прийшли, і блискучих господарів, до яких вони зверталися. І тут я запитав себе, чи не є мої батьки бідними.

— Облава! Вони забирають усіх. Жінок і дітей також. Родину Розенбергів. Родину Мейєрів. І Лаегерів. І Перельмутерів. Усіх…

Батько плакав. Мені було незручно, що він, який ніколи не плакав, розридався перед такими людьми, як Сюллі. Що мало означати таке панібратство? Що ми також знатні? Сидячи непорушно у глибокому кріслі, де я, як усі думали, спав, я спостерігав і слухав.

— Виїхати… Але куди? Щоб дістатися до Іспанії, треба перетнути всю Францію, в якій не менш небезпечно. Ще й без фальшивих документів…

— От бачиш, Мішке, — сказала мама, — треба таки було виїхати з тіткою Ритою до Бразилії.

— З моїм хворим батьком? Ніколи!

— Тепер він помер, прийми його душу, Господи!

— Так, нині запізно.

Граф де Сюллі вніс трохи ладу в розмову.

— Я про вас потурбуюся.

— Ні, пане графе, наша доля не має значення. Рятувати слід Жозефа. Спершу його. Його одного, якщо не можна буде інакше.

— Авжеж, — підтримала мама, — сховати треба Жозефа.

Я подумав, що така увага до мене підтверджувала припущення про мою належність до знаті. Принаймні в очах моїх рідних.

Граф знову їх заспокоїв.

— Звісно, я потурбуюся про Жозефа. І про вас також. Одначе вам доведеться погодитися на тимчасову розлуку з ним.

— Мій Жозефеле…

Мама розридалася в обіймах маленької графині, яка м’яко поплескувала її по плечу. На відміну від татових сліз, від яких мені стало незручно, мамині сльози розривали мені серце.

Якщо я справді шляхетний, то більше не можу прикидатися, що сплю. Відчуваючи себе лицарем, я зістрибнув із крісла, щоб утішити маму. Втім, не знаю, що зі мною трапилося, коли я опинився біля неї, бо відбулося зовсім протилежне: я обхопив маму за ноги і заридав голосніше за неї. За один лише вечір Сюллі довелося побачити ридання всього племені! Тож після всього цього спробуйте переконати когось, що ми також родовиті.

Щоб якось відвернути їхню увагу, тато відкрив свої валізи.

— Ось, пане графе, візьміть. Оскільки я ніколи не зможу з вами розплатитися, віддаю вам усе, що маю. Це мої останні костюми.

Він вийняв пошиті ним піджаки, штани й жилетки, що висіли на вішачках. Тато пестливо проводив по них кистю, як робив зазвичай у крамничці, це була коротка ласка, щоб показати вартість товару, підкреслюючи, як плавно падає тканина і яка вона м’яка.

Я відчув полегшення від того, що тато не був у кімнаті графині разом зі мною та не бачив її чудового вбрання — інакше він одразу помер би, як громом уражений, від ніяковості через те, що наважився пропонувати такі простецькі речі таким витонченим особам.