Ерік-Еммануель Шмітт - Дитя Ноя

Не питайте мене, якою була моя мама: хіба можна описати сонце? Мама випромінювала тепло, силу й радість. Я більше пригадую свої враження, ніж риси її обличчя. Поруч із нею я сміявся, і нічого лихого ніколи не могло зі мною статися.

Тож поява німецьких солдатів у вагоні мене аж ніяк не стурбувала. Я став грати роль німої дитини, бо за домовленістю з батьками, які боялися, що ідиш мене викаже, я забороняв собі розмовляти, щойно в полі зору з’являлися сіро-зелені мундири або чорні шкіряні плащі. Того 1942-го року нас зобов’язали носити жовту зірку, але мій тато як вправний кравець зумів пошити нам пальта, що робили зірку непомітною, хоча при потребі її можна було показати. Мама називала їх нашими «падучими зірками».

Тим часом військовики розмовляли, не звертаючи на нас жодної уваги, але я відчув, як напружилась і затремтіла мама. Було це інстинктивно? Чи вона почула якусь промовисту фразу?

Мама підвелася, рукою закрила мені рот і на наступній зупинці квапливо виштовхала мене з трамвая. Опинившись на тротуарі, я сказав:

— Але ж наш дім далі! Чому ми вийшли тут?

— Ми трохи погуляємо. Ти не проти, Жозефе?

Звичайно, я хотів усього того, чого хотіла моя мама, навіть якщо мені у мої сім років важко встигати за її ходою. Несподівано її кроки стали швидшими і більш нерівномірними, ніж зазвичай.

Дорогою вона запропонувала:

— Ти не проти, якщо ми відвідаємо одну високородну пані?

— Ні. А кого?

— Графиню де Сюллі.

— І яка вона на зріст?

— Перепрошую?

— Ти ж сказала, що це високородна пані…

— Я хотіла сказати, що вона шляхетна.

— Шляхетна?

Доки мама пояснювала мені, що шляхетною вважається особа високого походження, з дуже старовинного роду, і власне лише заради цього шляхетства їй слід виявляти велику повагу, ми опинились у вестибюлі прекрасного будинку, де нас привітали слуги.

Тут я був трохи збитий з пантелику, бо жінка, що вийшла до нас, аж ніяк не була схожа на вигаданий мною образ: бо хоча графиня де Сюллі й походила зі «старовинного» роду, виглядала вона дуже молодо, і хоча була «високородною» пані «високого» походження, та навряд чи вищою за мене.

Вона швидко й тихо перемовилася з мамою, яка мене поцілувала й попросила побути тут, доки вона повернеться.

Невеличка молода графиня, що не виправдала моїх сподівань, провела мене до салону, де пригостила тістечками й чаєм та пограла різні мелодії на піаніно. Високі стелі, ситне частування і красива музика спонукали мене переглянути свою позицію, тож, зручно вмостившись у глибокому м’якому кріслі, я погодився з тим, що вона таки «шляхетна» пані.

Вона перестала грати і, поглянувши на стінний годинник, зітхнула, тоді, наморщивши від занепокоєння чоло, підійшла до мене.

— Жозефе, не знаю, чи ти зрозумієш те, що я тобі скажу, але наша кров забороняє нам приховувати правду від дітей.

Якщо так прийнято у шляхетних людей, навіщо це накидати мені? Чи вона вважає, що я також шляхетний? Між іншим, чи я таки шляхетний? Я — шляхетного роду? Можливо… Чому б і ні? Якщо судити по ній, для цього не потрібно бути ні високим, ні старим; тож у мене були шанси.

— Жозефе, твоїм батькам і тобі загрожує велика небезпека. Мама почула розмову про арешти, які відбудуться у вашому районі. Вона пішла попередити тата і всіх, кого встигне. І довірила мені опікуватися тобою. Мама, сподіваюсь, повернеться. Ось так. Я справді сподіваюся, що вона повернеться.

Що ж, я волів би бути шляхетного роду, але не щодня: правда — таки болісна річ.

— Мама завжди повертається. Чому вона має не повернутися?

— Її може заарештувати поліція.

— А що вона зробила?

— Вона нічого не робила. Просто вона…

Тут із грудей графині вирвався протяжний стогін, аж перлини кольє затремтіли. Її очі наповнилися сльозами.

— Що «вона»? — запитав я.

— Вона — єврейка.

— Авжеж, у нашій родині всі євреї. Якщо хочеш, я теж.

Оскільки я був правий, вона розцілувала мене в обидві щоки.

— А ти, мадам, єврейка?

— Ні. Я бельгійка.

— Як і я.

— Так, як і ти. Але християнка.

— А християнка — це протилежне єврею?

— Протилежним єврею є нацист.

— А християн не заарештовують?

— Ні.

— То бути християнином краще?

— Залежить відносно кого. Ходімо, Жозефе, я покажу тобі будинок, доки повернеться мама.

— О, бачиш, вона таки повернеться!

Графиня де Сюллі взяла мене за руку і повела по сходах, що стрімко злітали вгору, помилуватися вазами, картинами і рицарськими обладунками. В її спальні я побачив цілу стіну суконь, що висіли на вішаках. У нас, у Скарбеку, [1] Район Брюсселя. (Тут і далі — прим. перекладача.) ми також жили серед костюмів, ниток і тканин.