Валерій Шевчук - П’ятий номер

Андрій повів оком у бік Горбатого.

– Заспокойся, Петю, заспокойся, бога ради! – крикнула Валька. – Тут у нас цікава розмова йде, можеш послухати.

– Спровадь його, – сказав крізь зуби Андрій.

– Ну, ти вже нам тут не командуй. Тут уже ми командувати будемо – не в твоїй хаті.

– Випри його утришия, Валь, – вже спокійніше сказав Горбатий.

Андрій повернувся, щоб іти.

– Ні, стривай, – зупинила його Валька. – Набридли мені твої приходини. Набридло мені оце валандання. Сідай, вип’ємо по чарці й поговоримо. Раз і назавжди… Сідай, сідай до столу.

Тоді він відчув, як у ньому щось зрушилося чи зламалося. Повагався якусь мить, але чого вагатися: може, й справді до чогось путящого домовляться. Може, вдасться йому загасити отой чорний вогонь, що так ненаситно його поїдає, а знав до того тільки один спосіб: треба цю жінку в якийсь спосіб здобути.

Горбатий ніс до столу зелену пляшку, заткнуту чорним гумовим корком, де подівся його гнів, на обличчі в нього цвіла улеслива всмішечка; Валька також стояла біля столу, й мирно всміхалася, й дивилася на Андрія майже так, як дивилася раніше. Потім вона сіла, а Горбатий приніс хліб, цибулю і шматок сала. Усмішечка так само цвіла на його гарному обличчі; зрештою видряпався на високого стільця і завмер урочисто.

– То що, Валь, – захихотів він, – вже мирова? Як давно я цієї мирової чекав!

– Приніс мужську, – сказала Валька, – а забув, що я дитину годую. Дай но мені женську!

Горбатий плеснув у долоньки, наче тільки тепер згадав про це таке важливе, сповз зі стільця й подріботів до скриньки. За мить на столі вже стояла інша пляшка, висока, з вигнутим денцем.

– Я з тобою, Валь, тоже женську буду пить, – поважно мовив Горбатий, – бо сама знаєш: коли він тут нап’ється, то хто зна, що буде…

– А що буде? – спитав Андрій, тупо всміхаючись.

– Ти не ображайся, Андрухо, а сам знаєш свій характер. Не ягода ти і не малина!

Перше, що відчув, – обважнілість. У голові, й ногах, і попереку. Якась дужа сила пригнітила його до столу, перед очима почали обертатися кола; побачив, що вони барвисті, оті кола. Спершу були білі, з рожевими обідцями, між них темні чи, власне, темно-брунатні пасмуги: біле сліпило, і він збагнув краєчком мозку: над ним учинено наругу. Не міг утямити яку, адже світ застилався смугами вже з червоними обідцями; з’явилися звиви вузьких, як стрічки, потічків; Андрій сидів за столом і махав головою, як кінь, наче збирався на силі, щоб отямитися. Можливо, було то звичайне оп’яніння, але мозок застелявся вже червоними смугами з темно- брунатними обідцями. Знав, що треба встати, і він встав. Глянув перед собою й побачив Вальку. Світила супроти нього зубами й була також посмугована: смуга біла і смуга чорна. Дружина ставала зеброю, й він вирячив очі, зчудований і вражений. Валька дивилася на нього пильно й пронизливо.

Хотів утримати рівновагу, налапати босими ногами, йому здалося, що таки був босий, підлогу, яка похитувалася, ніби стояв у човні; а коли ступив по дошках, простяг руку, щоб спертися, ну, хоч би об той вологий круп зебри. Натомість побачив двоє жарин. Палали супроти нього два перелесники, що весело застрибали по хаті. Тіло Андрієві стало легке, може, надміру – напевне знав; очі, що на нього зорять, таки знайомі, надто знайомі, бо супроводжують його скрізь. Кинувся до тих очей, вже хотів схопити, полонити, одне в одну жменю, а друге в другу, але перелесники стрибнули в протилежний бік і засвітилися зеленим вогнем, ніби сиділа там велетенська кішка.

Тоді він упав руками на підлогу. Лежав якийсь час, відчуваючи обличчям дошки, що пахли зіпрілим сіном. Зумів напружити волю й підвести голову, щоб простежити, куди майнули перелесники. Але не побачив ані перелесників, ні Горбатого, ані зебрн-Вальки. Побачив тільки кут, вогкий, із вологим тиньком – місце, де сходилися стіни; уздрів солом’яні устюки, а вище – китиці рушника, що спадав од ікони: рушник був брудний. Йому навіть здалося, що з того рушника скрапують червоні краплі, в яких, наче у склі, відбивається вигнута рама вікна. До нього прийшов особливий, навіть не дуже великий жаль. Захотілося заплакати в цьому вогкому кутку, але то мав би бути п’яний плач, адже й справді: п’яний він як ніч, хоч випив тільки кілька чарок. Можливо, через це Андрій не заплакав, тільки почав шукати щось на підлозі, його пальці повзали, ніби мацаки, торкаючись цупкого й сухого дерева.

За спиною хтось стояв, і він зрозумів, що це Валька й Горбатий. Рипнула колиска, гойдали дитину, отже, стояв над ним тільки Горбатий. Колиска порипувала, Андрій спробував поворухнутися, звівся на руки, але не витримав напруги. Знову впав обличчям на дошки, шарудяві й сухі, і склепив повіки. Тоді до нього підійшли зовсім близько. Взяли за рамена і звели над підлогою. Він побачив густо запилені кирзяки й почув сопіння.