Тарас Прохасько - БотакЄ

Казати чи мовчати… Був такий добрий анекдот про геніального саксофоніста, котрий потрапив до раю. І там опинився в колі таких самих геніальних музикантів. Хтось із них задав тему, всі чудесно імпровізували. Врешті черга дійшла до нашого свіжоприбулого. Той утнув щось таке, на що ніколи не наважувався на землі. І далі - імпровізації по колу. Дійшла черга вдруге. Гралося вже не так. Тоді втретє, вчетверте… Може, змінимо тему, запропонував саксофоніст. Та нє, ми ж у раю, ця тема вічна.

Казати чи мовчати - визначальне питання особи, помноженої на досвід культури, в момент, коли йдеться про тривалішу проекцію часу. Правдивої рекомендації не існує. Потрібно перебувати в стані автономного польоту - без жодних вказівок із центру. Вірити тільки собі, тим, кому віриш, і спиратися, врешті, на порожнечу або безпорадності, або безсумнівності.

Вибір уподібнюється проявам генетичного коду. Волосся ясне чи темне, шкіра суха чи волога (і так ще кілька мільйонів так ні). Арґументи рівноцінні: сині очі нічим не гірші від чорних, але мені хочеться тільки зелених. Про це казати чи мовчати?

Те, що кожен потребує виговоритися, - річ безсумнівна. З цим можна, однак, боротися. Існувала ціла етика найученіших авторів трактатів, котрі принципово залишалися анонімами. Натомість тисячі уроків анонімних учителів ми знаємо лише тому, що про них не змогли не розповісти учні. Невідомо, що краще. Не знати, чи маємо ми отримувати крадені свідчення про минуле у вигляді притч і хронік, чи мусимо ці прості і вишукані сюжети і висновки пережити у власному досвіді.

У кожному разі фіксацію спинити неможливо. Записування заради вічної теми є однією з найпервинніших людських потреб. Листи, щоденники, карби, звіти, описи - як дихання. Фізіологія культури. Як у цифровій фотографії - чим більше, тим, може виявитися, краще. Ніколи не відомо, який із кадрів буде вирішальним.

Сучасні технології зробили питання казання мовчання неймовірно гострим. Тепер кожен, хто хоче і може, має право не мовчати, а додати свій коментар до будь-чого написаного. Цього не можна було зробити з давнішими носіями. Навіть помітки на полях паперової книжки є чимось зовсім іншим. Чимось приватним і не публічним. А в Інтернеті - прошу дуже. Маєш право нічого не робити, тільки висловлювати свою думку щодо сказаного. І твоя думка, за законами товарного суспільства, мала би бути частиною тієї оцінки, на яку треба зважати надалі… Ще одна велика ілюзія. Адже ті, хто говорить, не потребують нікого слухати. Коли ж хочеш прислухатися - стримайся і помовчи.

Коли в настільному морському бою потрапляєш туди, де нема корабля, то не потрібно розпачати - знати, що в певному місці його нема, так само важливо, як і вгадати, де той корабель…

Я знаю, що живу досить одноманітно. Знаю, що на одноманітних речах тримається все життя. Знаю, що був тільки випадковим глядачем у місці, в яке потрапив лише на день, але того одного враження було досить, щоби не втриматися від якихось висновків. Зрештою, все було так, про що кажуть - нормально. І саме в цьому був закладений мирний жах одного з багатьох моїх незабутніх днів.

Малесеньке курортно дачне містечко серед лісів на сході Німеччини. Все впорядковано, середина осені, пострижені ґазони і декоративні кущі біля гарненьких вілл і будиночків. Була неділя. Ніхто не їхав до більших міст на роботу. Ми опинилися там пізнім ранком. Вулиці були цілковито порожніми. Так само нікого не було видно ні на подвір’ях, ні на ґазонах, ні біля припаркованих автомобілів. Жодного руху на ґанках, балконах і верандах. Жодного поруху фіранок, хоча б від протягу. Зачинені усі крамниці. Ні сиґарет, ні алкоголю. Навіть біля кірхи - цілковитий спокій. Мало того, що більшість мешканців атеїсти, їх ще й зовсім не цікавлять церемонії і ритуали. Всупереч фільмам і кольоровим фотографіям у журналах ніхто не бігав пружними ґрунтовими стежками лісопарку. Дивитися на це кілька годин виявилося важче, ніж відбиватися від божевільних пропозицій циган на нічній автостанції у Словаччині. Пригадувалися інтенсивні розповіді партійних аґітаторів і пропаґандистів середини вісімдесятих - мама і нейтронна бомба.

Десь о першій почали відкриватися ресторани і кафе (але не крамниці з алкоголем і сиґаретами), виявилося, що їх тут неправдоподібно багато. А ще через півгодини з будинків і воріт повиходили цілі родини, які мовчки йшли до якогось із ресторанів. Бракувало хлопчиків у матросках, морозива, наляпаного на парадний одяг, і духового оркестру біля фонтана з джерельною водою. Все населення містечка якось розмістилося за відпрацьованими схемами довкола всіх столиків усіх закладів. Чужинцеві тут місця не було. Всі зацікавлено вивчали меню, щоби врешті замовити те, що завжди. Дорослі дозволили собі легенький аперитив. Через якийсь час нарешті з’явилася тема до балачок - подали тарелі з їжею, було про що поміркувати, було що обговорити. Ще одне пиво - і додому. Ресторани позакривалися, позачинялися хвіртки перед будиночками. Темні вікна кожної хатки освітлилися сяйвом кількох телевізорів (це добре, значить, кожен зі сім’ї має можливість у своїй кімнаті у своєму телевізорі дивитися те, що хоче він).