Надійка Гербіш - Художниця

Неждану завжди цікавив Бог. Саме та велика Сила, яка створила Всесвіт, створила її. Якимось невловимим внутрішнім чуттям жінка розуміла, що й Бог цікавився нею.

І чомусь саме в моменти, коли на серці було так тяжко, вона думала про Нього.

Вона згадала ту страшну ніч після того, як зробила аборт. Тоді їй, здається, приснився Він. Він плакав.

А ще раніше, коли вона була маленькою дівчинкою і часто ходила кудись на природу зі своїм старим альбомом і олівцями, Він був так близько біля неї… Одного разу, коли Неждана сиділа на горі біля розбитого хреста й малювала небо, їй здалося, що вона почула, як говорить Бог. «Я - це вічність. Я - постійність. Я - безкінечність. Я ніколи не залишу тебе й не покину тебе. Я ніколи не порушую Своїх обіцянок. І я вмію любити по-справжньому. Безумовно».

Правда, дівчина не була певна, що то було насправді. Можливо, той голос їй наснився, а чи вона бачила щось таке в якомусь містичному фільмі… І лише інколи, у миті щасливого споглядання прекрасного чи, навпаки, відчуваючи шалений біль, Неждана готова була поклястися, що це відбулося з нею саме тоді й саме там. І що Той, Кого вона так щиро шукала, Сам говорив із нею.

А, можливо, то Дмитрові безперестанні й трохи надокучливі розповіді про Великого Доброго Бога, який дуже любить Неждану й бажає з нею особисто спілкуватися, так подіяли на молоду жінку з вразливою, перейнятливою душею? Але хто ж тоді навіював їй ці незнані-нечувані, ба навіть святотатські роздуми ще задовго до того, як Неждана зустріла свого чоловіка?

Жінка поморщилася: їй уже набридли ці постійні дискусії всередині неї самої. Інколи Неждані думалося, що люди, які стоять поруч із нею, можуть чути деякі її думки - так голосно вони звучали в голові.

Жінка зайшла до собору. Двері до самої храмової зали були зачинені, тому вона залишилася стояти в тісненькому коридорчику.

Усюди стояли плакати з якоюсь рекламою, але Неждана їх не помічала. Вона сіла навпочіпки, опустила голову й заплющила очі.

Вона не знала, як правильно молитися, щоби Бог почув, але часу залишалося не так уже й багато, тому зволікати не було як. Неждана подивилася на годинник, зручніше переставила ногу, склала руки й прошепотіла:

- Дорогий Боже, мій чоловік Дмитро колись казав, що Ти маєш Свій план для кожного. Що ніхто не проходить у цей світ просто так. Будь ласка, допоможи мені знайти Твій план для мого життя. І допоможи мені не наробити нових помилок. Дякую Тобі. Амінь.

Неждана продовжувала сидіти так само, аналізуючи, що не так вона сказала в своїй молитві. Але «перемелюватися» уже не збиралася. А що, коли вийде ще гірше?

Неподалік почулися кроки, веселий сміх. Мабуть, до собору прийшли якісь туристи. Неждана швиденько стала, поправила одяг і вийшла з храму. Настільки впевнено, наскільки їй то дозволяв страх, художниця попрямувала до офісу.

Неждана стояла перед великими вхідними дверима. Серце витьохкувало в грудях запальні африканські ритми. Пальці стали липкими. А що, коли вони мене з соромом випхають за двері й «легким порухом руки» відправлять назад, у підходяще мене місце - рідну задрипану провінцію? У мене ж крім комп’ютерних курсів, незначного досвіду й ве-еликих амбіцій більше нічого й нема!!!

Нова, уже доросла хвиля відчуття власної меншовартості в парі з неважливістю накотилася на жінку.

І чого я в житті досягла? І на що я замірялася? Хто я взагалі така? Нещасна невдаха з великою мрією?

Сумка завібрувала телефонним дзвінком. Ніжна мелодія підказала жінці, ХТО телефонував.

- Сонечко, де ти там?! - Боже мій, скільки ніжності в цьому голосі!!! І що я тут роблю? Треба повертатися, кутатися в цю ніжність із головою і не вибадувати…

- Дім… - Нежданин голосочок більше нагадував скавучання, - я невдаха… Усе, що я в житті вмію - це мріяти…

Дімка розсміявся. Він завжди сміявся, коли чув мінорні нотки в голосі дружини. Здавалося, ніби вони йому чоловічності додають - Дмитро одразу поривався виступити в ролі видатного рицаря-рятівника.

- Жаданочко, людину, яка вміє мріяти, уже не можна назвати невдахою!!! Тільки скімлити перестань. І все буде добре. Ти ще не була на співбесіді?

…Жадана… Одне це тільки вживання її імені, яке він вигадав, було вже такою великою підтримкою! І цей його голос…

Дімка абсолютно не підтримував Нежданине рішення їхати до столиці. Але й силою переконувати у зворотному не став. Можливо, боявся, що це принукування може стати останнім: Неждана навідріз відмовлялася виявляти хоч якусь покору як жінка. На кожне його прохання вона вибухала згустком нігілізму. Вона заперечувала, ставала в опозицію, бунтувала. І він не насмілився її дражнити: перебіситься, переросте. Бачили очі, що брали. Неждана ніколи не була спокійною, милою, привітною дівчиною. Творча натура, художник-імпресіоніст. І що тут поробиш? Нехай.