Надійка Гербіш - Художниця

Того вечора Неждана пообіцяла своєму новому кумедному знайомому, який аж ніяк не нагадував ні диво, ні принца, якого вона сподівалася зустріти, що не плакатиме. А він обіцяв слідкувати за нею і у випадку недотримання слова приписати їй якесь там адміністративне стягнення. Дмитро виявися юристом і Неждана зразу класифікувала його для себе як зануду. До цієї групи вже належав Владік - історик і вчитель.

Ще одна подібність між Владіком і Дмитром полягала в тому, що останній теж виявився наполегливим. Він телефонував їй ще кілька разів того вечора, і навіть вранці. А потім кожного дня.

Він став для Неждани справжнім другом. Таким, якому можна було розповідати все - хлопець не з усім погоджувався, але завжди вислуховував до кінця.

А ще він ніколи не говорив їй компліментів. І не робив жодних інших романтичних жестів. Першим і останнім разом, коли він взяв її за руку, було їхнє знайомство.

Дмитро взагалі мало говорив. Ненавидів філософствування - чим вигідно відрізнявся від В.О., але й не вмів співати - а це його дискредитувало. Але її тягнуло до нього, як магнітом. Тягнуло, і край.

І все ж Неждана вирішила дещо «обтесати» коханого - почала випрохувати в Дмитра, щоби він учився грати на гітарі. І той осилив ази науки - часу та натхнення вистачило рівно на 4 акорди й 5 пісень. Але Неждана все одно була безмежно задоволена собою - і ним.

А потім все відбувалося якось само по собі. Дружба переросла в «зустрічання», потім у скромне освідчення, таку ж скромну згоду, а тоді - тиху й розмірену підготовку до весілля. В університет того року Неждана так і не поступила - що вона вміла краще всього, так це з головою поринати в якесь одне несамовите почуття.

…Інколи вона собі фантазувала, ніби закохувається в Дмитра, ніби заспівує пісню - спершу боязко, щоби часом не взяти фальшиву ноту, не сплутати тональність, не протикати ритм, - але чим дужчою ставала та пісня в грудях, чим певніше виборсувалися з горла набубнявілі ноти, а голос грайливіше вихилявся в розливистому тремтінні - то злітав жайворонком догори, то спускався додолу терпкими, грудним звуками, - тим легше їй співалося, і вільніше, розкутіше кохалося - тим щасливішою вона була.

Дімку вона любила якось інтуїтивно - якби запитав хто - за що? - то не відповіла би. Намагалася вигадати собі, наформулювати хоча б якесь там пояснення - а не могла, бо це кохання просто жило в ній, просто вросло з корінням у душу - коли, як?! - просто відгукнулося десь із глибин дівочих мрій, наспіваних ще матусею над колискою - проросло, затріпотіло життям, затеплілося новою силою від першого його поцілунку, від першого ніжного слова, від першого отого «свого» погляду… Він дуже плавно й ніжно увійшов у її життя - м’яко, безболісно. Назавжди. Нічого не ламаючи, нічого не тривожачи, просто влився в її світ, заповнив той простір, що нив колись пусткою, вічним шуканням, чеканням, розгляданням-пригляданням - де ж воно, оте моє? - заповнив довершеною приналежністю - як загублений і віднайдений знову пазл, що поклав край болісному мозаїчному складанню цієї маленької епохи її життя. Тепер у неї був чоловік, якого вона любила. І чомусь вона не боялася, що він піде з її життя - таким Дімка був достоту своїм і рідним.

Єдине, що тривожило Неждану - Дмитро, здавалося, постійно перебував у захопленому пошуку істини. Складалося враження, що в ньому в цьому напрямку працював такий собі perpetuum mobile - і це інколи дратувало Неждану. Попри свою нелюбов до «розумного читання», він уже перечитав кілька книг по езотериці - їх він відкинув одразу, Коран - про його недоліки він міг розповідати годинами, а тепер узявся до Біблії - здається, ця книга його захопила. Може, навіть занадто: він часто засиджувався до вечора, гортаючи її тоненькі шелестливі сторінки, а згодом навіть намагався повчати Неждану - нібито дружина має коритися чоловікові, і десятину вигадали зовсім не попи, і що Сина Свого Бог віддав виключно з любові до людей, аби вберегти їх від пекла - яке, до речі, Він Сам же і придумав - Неждана надто багато з Дмитрових пояснень не розуміла й розуміти не хотіла. Ну а все інше проходило гладко й не викликало ніяких бурхливих емоцій.

…Неждана добре знала, що Дімка її любить. Знала, що він заради неї готовий якщо не на подвиги, то принаймні на повсякденний побут без нарікань до самої смерті. Він був надійним, стабільним, вірним чоловіком. Він був тим, про кого вона мріяла з дитинства. Опорою і захистом. Дімка був для неї, мабуть, найкращим татом. Він часто брав її на руки, лоскотав, він розповідав їй історії про армію. Неждані було з Дімкою добре. І вона насолоджувалася цим - спокійним морем, де ніколи не бушували хвилі. Вперше за все своє життя вона відчувала стабільність та затишок…