Надійка Гербіш - Художниця

Колись, будучи малою, вона обожнювала феєрверки, хлопавки, бенгальські вогні… Вона взагалі любила полум’я і шум. Але тепер все було якось по-іншому. Дівчина ніби переситилася вогнем - тим, що спалював її зсередини, мучив безсонням, а в короткі хвилини нічного забуття переслідував у маревах.

То був привид, який поселився поряд із нею - привид ілюзорності життя. Інколи дівчині видавалося, що все навколо - несправжнє. Вона губилася у великій павутині існування, плуталася в її безладі, намагалася випірнути з неї - та лише глибше туди занурювалися. Навколо була лише пустка.

А потім померла бабця.

Бабця була єдиною людиною, якою Неждана захоплювалася і яку вона зовсім не розуміла. Можливо, так воно склалося тому, що дівчина дуже рідко бачила мамину маму - вона жила за тридесять земель від їхнього містечка.

Незважаючи на свій вік, бабуся постійно чимось займалася. Колись вона була швачкою, але літа, зір і мода зробили свою недобру справу - тепер всім було начхати на її шиття. Хіба дві-три сусідки - бабусині однолітки, та ще дідусева сестра своїми скромними замовленнями інколи нагадували старенькій, що колись її талантом захоплювалося все місто.

Але бабця ніколи тим не переймалася. Весь час бігала, брала участь у всіх громадських акціях, де потребували волонтерів, півпенсії роздавала для бідних та хворих, мало не щовечора співала в пенсіонерському хорі та щонеділі - дуже справно - ходила до церкви, ставити по два десятки свічечок за дуже дорогих їй людей.

Вона любила стояти й дивитися, як віск розмореними краплями сповзає по тендітній свічечці - її це заворожувало. Коли Неждана приїжджала до бабусі на літо, то часто ходила з нею до церкви. І чомусь завжди асоціювала собі ті жовтенькі крихітні свічечки зі своєю бабунею - такою ж делікатною, такою ж ранимою, такою ж світлою і доброю. І такою ж сакрально-таємничою.

А тепер бабусі не стало. Вона зотліла, наче жовта церковна свічка, згоріла, як іскра, що летить догори і губиться десь у просторі, стає нічим, зникає, розтворяється у абсурдності життя.

Мама навіть не змогла приїхати зі своєї «панщини», щоби провести бабусю в останню дорогу. Чомусь Неждані здавалося, що то було навіть на краще - адже бабусі однаково би це не допомогло, були би лише зайві сльози й дужчий жаль…

Але її особисто смерть бабусі докорінно спустошила. Неждана перестала хоч якось боротися, хоча би чогось сподіватися. Вона вигадувала свою філософію, свою віру в те, що життя - це примара, це якась сукупність відчуттів, інколи приємних, а інколи болючих. Це те, що ти бачиш, як ти це бачиш, і що ти хочеш - а чи не хочеш - бачити. Вона більше ні за що не розкаювалася, ні про що не шкодувала, ні про що не мріяла. Просто ховалася в шкарлупу своїх вигадок, своїх потрактувань. Розівчившись творити, вона все ж моделювала свій власний замкнутий світ, особистий Всесвіт, куди іншим вхід був суворо забороненим.

Кожен день вона залишалася наодинці з собою, зі своїми спогадами, зі своїм протистоянням. Владік провідував її щовечора і з усіх сил намагався допомогти. Це втомлювало. І набридало. Дівчина спочатку замкнулася, а потім почала уникати безглуздо закоханого й надокучливо турботливого вчителя.

Життя видавалося таким складним і абсурдним. Нічого навколо не мало сенсу. А якщо й не так - якщо й було десь вирішення конфлікту буття (ах, пафос-пафос, і він уже безкінечно набрид), якщо десь і був зміст, якщо десь збувалися мрії, якщо комусь і давалися шанси, якщо навіть щастя все ж існувало - то Неждані до того не було ніякого діла. Вона ще замолоду склала свою долю сама. А антидолі не існувало. Вона мала тепер пожинати все, що посіяла - розруху, біль, деградацію і постійне відчуття непоправної втрати.

І тоді вона вирішила просто піти.

Неждані було страшно - і хоча їй не був знайомий властивий більшості людей страх перед невідомим, смерті вона все ж боялася. І тим більше про неї мріяла. Смертю вона хотіла покарати себе. І через неї ж хотіла вивільнитися із жаху, у якому жила.

Ніхто ніколи не розповідав Неждані, що чекає її на другому березі Лети. Зате багато-хто говорив їй про способи туди добутися. І одного разу вона видряпалася на підвіконня зі своїм щоденником і спробувала намалювала їх усіх, а потім вибрати найбільш “гуманний”.

Дівчина швидко накидала контури графічним олівцем, промалювала чіткі лінії антуражу для своїх крихітних «гільйотинок» - стелю і вікно без штор і тюлі - фон для намиленої мотузки; ванну з великими бульбашками - для леза; стіну з графіті - для пістолета; широку автомагістраль, вокзал із перетином залізничних шляхів у формі знаку вічності - для машини та потягу… Самі предмети, які мали би доправити її на той світ, вона чітко не промальовувала - боялася.