Надійка Гербіш - Художниця

Хоч би Нестор не надумав її зупинити.

Серце несамовито калатало в грудях.

Як же тепер вийти зі своєї «схованки»? Неждана крадькома пройшла до дверей і зазирнула одним оком до сусідньої кімнати. Хлопці сиділи обличчям до вікна. Якщо їй вдасться прокрастися беззвучно, ніхто її і не помітить.

Неждана втиснулася спиною в стіну.

Один крок забирав усі сили. Неждана стримувала дихання, щоби не застогнати. В очах мерехтіли зайчики. Кожен рух давався їй через важкі зусилля - страх закував рештки енергії. Тому вона ступала й відсапувалася, і тремтіла, і знову ступала.

Один необережний крок.

Щось глухо впало з тумбочки на підлогу.

Нежданине серце опинилося в животі.

Нестор насторожено повернув голову й витріщився на неї.

Але його бездумний, байдужий погляд мовчав. Хлопці голосніше закихкотіли. Він знову обернувся до них.

Дівчина, мліючи, ступила кілька останніх кроків. Нарешті зайшла у ванну. Закрила тихенько за собою двері. Нарешті вона могла спокійно віддихатися. Дівчина воліла приховати під товстим шаром косметики свій розбитий вигляд.

Відображення в дзеркалі їй більше не усміхалося, як колись. Дівчина провела рукою по чолі. Він ряснів дрібними горбиками. Шкіра на щічках теж уже не була гладкою, як раніше, красивого рівномірного смагляво-золотистого відтінку. На блідих, ніби вицвівших, щічках були червоні плямки від видушених прищиків. Очі запали, під ними були темні круги. Неждана виглядала змарнілою, старшою своїх років. Це враження ставила під сумнів лише її по-підлітковому тендітна фігурка, довга, худа, ніжна шийка і маленькі, майже дитячі, ручки.

Плечі були зсутулені, голова нависала над тулубом некрасивим гаком. Як давно вже Неждана не стояла гордо, прямо, ніби пишаючись своєю граційною поставою? Коли востаннє дівчина мала цвітучий рум’янець на засмаглих щоках? Як довго ці очі вже дивляться таким по-старечому сумним, безнадійним поглядом? І скільки це все ще триватиме?

Неждана заплакала. їй було боляче дивитися на себе в дзеркало.

У кімнаті хлопців почувся шум. Нестор щось комусь кричав, його друзі гиготіли. Неждана почула, як він рвучко піднявся і вийшов із кімнати. Вона на слух вгадувала його кроки.

Тільки це була не любов. Це був страх.

Несторова розмова була пересипана грубими матами й прокльонами.

- Неждана, дзвонив твій Владік, казав, що тебе зі школи виключать, якщо ти не з’явишся завтра на уроки, чуєш? Ти шо хочеш, щоб мене через тебе в тюрягу заперли, за развращеніє нєсовєршеннолєтніх? - Він засміявся своїм тупим, беззмістовним, наркоманським сміхом, і «пацани» його підтримали. Вони говорили слова, від яких у Неждани стискалося серце. Вона ненавиділа цього хлопця. І дуже його боялася.

- Де ти, ти шо, сквозь землю провалилася? Я з тобою базарю, атвєчай мені, мала! Чуєш?

Він був несамовитим. Кричав і вигукував усілякі погрози, тоді почав лупцювати кулаками двері в ванну. Неждана заціпеніла. Поволі забилася в куточок між ванною та старою пральною машинкою. Наверх накинула велике Несторове банне полотенце в дитячому наївному пориві заховатися, щоби її не знайшли. Із кожним ударом вона тремтіла все більше, а серце погрожувало вирватися через в’язаний светрик назовні й втекти світ за очі.

Здається, минула вічність. Довга, страшна, безкінечна вічність.

А потім все затихло. Голоси зникли, гуркіт припинився. Заскрипіли вхідні двері, й із важким тупотом хлопці вивалилися з квартири.

Неждана так і залишалася сидіти у схованці, поки хтось ніжно не постукав у двері.

- Нежданко, відкрий мені, - це був В.О. - Будь ласка, не бійся. Нестора хлопці вивели, тобі треба зараз зібратись і тікати додому. Я поможу. Не бійся, чуєш? - Він говорив тихо й ласкаво своїм гарним голосом. Неждана посміливішала, відчинила йому двері.

Владік дивився на неї таким добрим, співчутливим поглядом! Він подав їй руку, допоміг встати. А потім пригорнув її тремтяче тіло до себе. На кісточках пальців його правої руки

Неждана помітила ледь присохлі потічки крові. Мабуть, погано витер. А перед тим розгаратав комусь носа. Неждана здогадувалася, кому.

Владік допоміг дівчині зібрати й спакувати речі, провів її додому й також залишився. Як і Нестор колись. Він заварив їй чаю, накапав туди валер’янки й сидів, дивився на її схудле, злякане личко. Вона ще ж була зовсім дитиною… Як могло життя так нещадно її побити?

- Як ти знав, де я? - Неждана дивилася на нього вдячним поглядом і все ще не вірила, що це правда: вона сидить у своїй квартирі, п’є смачний теплий чай і почуває себе в повній безпеці поруч із цим чоловіком. Якби не нежить і не головний біль, вона могла би навіть почуватися щасливою.