Павло Загребельний - День для прийдешнього

Все докінчили фашистські танки. Вони вискочили на білі піщані бугри, на тверді піщані бугри по той бік болота, стали між рідкими соснами на сухих буграх і вдарили осколочними просто в місиво на краю болота. Звуки гарматних пострілів були глухі, наче стріляло не з танків, а з болотних нетрів. Зате снаряди вибухали з такою нестерпною гучністю, що хотілося кричати й плакати від болю. Бух — кр-рак! Бух — кр-рак! Бух-кр-рак!

Тільки чорні бризки лишилися на зеленій поверхні болота, брудні ієрогліфи смерті на первісно-зеленому килимі життя.

Все, що було на цім боці, відкотилося назад, в захисний сховок лісів, а ворожі танки, дострілявши, теж зійшли з сухих піщаних пагорбів і причаїлися десь позад них.

І от саме тоді сталося те, чого Брайко не може забути ніколи, поки й живий. До них з Володею (і як тільки він знайшов їх серед тої дикої нерозберихи?) підскочив піхотинець-полковник, з холодними очима й перекошеним від безугавного крику ротом і, вимахуючи перед їхніми обличчями чорним ТТ, заревів:

— Інженерія, мать вашу перемать? Чого ховаєтесь? Чого не будуєте переправи? Марш на берег! Даю три години строку! У мене дивізія! У мене гармати! У мене машини!..

— Послухайте, товаришу полковник, — сказав, мружачи очі, Володя, — а не могли б ви без вставних слів і зворотів?

— Що-о?

— Я кажу, що по нас б’ють прямою наводкою танки. Яка ж тут переправа? — вже не стримуючи злості, сказав Володя.

— Га-а?

Людська глупота винурювала з найпотаємніших глибин неймовірності.

— Геть панікерів і шептунів! — вигукнув він і, пролунав постріл...

У Брайка тіпалися губи. Він не мав пістолета, бо в Києві йому почепили тільки «шпали» на петлиці, а зброю пообіцяли в дивізії. По дорозі він добув собі десь карабін, терпляче носив його на плечі. Тепер карабін згодився. Брайко наставив його просто в живіт знавіснілому полковнику і, гамуючи шал, тихо сказав:

— Ану лишень сховайте пістолета! Я збудую переправу.

Чому він сказав: «Я збудую переправу»? Адже простіше було б застрелити полковника, простіше й справедливіше. Застрелити, а потім скомандувати всім пробиратися на той бік поодинці, врозсип, в обхід, не лізучи на танки, на явну смерть. Згодом Брайко цілі роки думав над тим, чому він не застрелив полковника, а вимовив оту свою фразу: «Я збудую переправу». Якби не казав того, а просто смикнув за спуск, все було б інакше. А от же сказав. Не він смикнув за спусковий гачок, а його щось смикнуло за язик. Підкорився, щоб згодом командувати самому?. Щоб стати і полковником, і генералом, і маршалом інженерних військ? Брайко і маршал — це речі несумісні, він знав це добре. Знав і сказав: «Я збудую переправу».

— Зр-р!.. — прогарчав полковник, певно, збираючись доплюсувати до розповсюдженої тоді, як пошесть, формули «панікери й шептуни» ще розповсюдженіший термін «зрадник», але тут до його задурманеного мозку зненацька дійшов сенс останньої Брайкової фрази, і він недовірливо вирячився на інженерного майора.

— Що ти сказав? Повтори! Зр-р...

— Сховай пістолета й забирайся геть! — скреготнув зубами Брайко і впер цівку карабіна в габардинову полковницьку гімнастерку. — Я збудую переправу. Ясно?

Полковник слухняно вклав свого ТТ в кобуру, витер долонею піт з щоки (чомусь тільки з однієї), мовчки повернувся й пішов. Більше його Брайко ніколи не бачив.

Всю ніч він разом з бійцями будував переправу через болото. Робили настил, по якому могли пройти хіба що люди та прокотитися вози. Рубали дерева, тягали їх на узлісся, котили в болото, вкладали кругляк до кругляка, зв’язували в суцільний поміст над багнистою невидимою безоднею.

Вранці на піщані пагорби вийшли танки і, бавлячись, мов на учбових стрільбах, розметали в тріски все те, що було зроблено за ніч.

Наступної ночі Брайко разом з тими, хто лишився і сподівався пробитися організовано, пішли через болото тільки з тим, що могли взяти на плечі. Робили переносні місточки з гілля, кидали їх поперед себе в болото, пробиралися по них, витягали їх позад себе, знов кидали наперед. Борюкалися в темряві з болотом, з страхом, з невідомістю, яка ждала їх попереду. Вже коли добиралися до того берега, вдарили з горбів танки, знялися чорні смерчі посеред вируючої маси людей на болоті. Брайко був саме там, куди вривалися снаряди; і коло нього падали люди, він теж падав, коло нього були вбиті й поранені, і він теж був поранений і, може, навіть убитий, але він знав, що став командиром над цими людьми, він ще пам’ятав свою обіцянку про переправу, він повинен був переправити живих на той берег і переправитися сам, а вже тільки тоді мав право бути й пораненим, і вбитим. Не знав, чи живий, чи мертвий, догрібся все-таки до отих твердих ваблячих піщаних горбів, що світили їм он уже скільки днів, мов чарівні вогні визволення, добіг до тих бугрів, почув шурхіт сухого піску під своїми чобітьми (жовті ялові чоботи, видані йому просто з цейхгаузу, новісінькі чоботи, яких не зносив би й за півжиття, якби не війна), перечепився об суху бур’янину (і де взялася суха бур’янина посеред літа?), і впав обличчям у пісок, і задихнувся від сипкого, від сухого, від незліченно-дрібного.