Павло Загребельний - День для прийдешнього

...В полоні Брайко пробув аж до сорок четвертого року. В сорок четвертім утік з табору, партизанив у Франції. Своїх орденів заробити не встиг, заробив французький орден Почесного легіону. Срібний хрестик з пучками променів навколо, срібна дужка, триколірна муарова стрічка: червоне, синє, біле. Кров, небо, сніг на гірських вершинах.

. . . . . . . .

— Що, ти, Брайко, просиш слова? А хіба твоя рецензія не в Антона Кузьмича?

— Бачиш, Василю Васильовичу, я не встиг вчасно розглянути саме ці два проекти, власне, ці два і ще один.

— Ну-ну, це на тебе не схоже, чого ж ти, братику, запізнився?

— Але сьогодні я приніс свої відгуки.

— Ну, ще відгукнешся, — спокійно сказав Кукулик, якому не хотілося випускати Брайка відразу після Діжі. Попереду — так. Але опісля? Бо хіба міг Брайко сказати щось таке, щоб усі до нього прислухалися, як до оцього клятого хлопчиська? Брайко вмів одне: приєднуватися. Скільки Кукулик його знав, той завжди приєднувався до думки начальства. Або ж мовчки кивав, або ж знизував плечима, або навіть спромагався на слова: «Що ж, я приєднуюсь» або ж: «Я підтримую». Підтримував що і кого? Ясно: думку свого директора, самого директора підтримував. Така була його посада в житті. Щось там у нього з біографією. В сорок дев’ятому, коли організовувався інститут, Брайка ніхто не хотів приймати на роботу через один пункт у біографії. Бо в нього в анкеті було написано: «Був у німецькому полоні». Кукулик відразу збагнув, що зробить добре діло, якщо допоможе Брайкові. Кукулик ніколи нічого не боявся. Був? Ну то й що? Зробив Кукулик добре діло і не помилився. Брайко виявився кмітливим працівником, кмітливим і зручним. Завжди міг допомогти і ніколи не заважав. А нема нічого гіршого, коли тобі заважають, коли підштовхують під лікоть якраз тоді, як ти виводиш якусь гарну літерочку. Заступником Кукулика він став якось непомітно для самого себе і для самого Кукулика. Просто став, та й усе. Після п’ятдесят третього року його поновили в партії, минулого разу на звітних партзборах хтось навіть висунув Брайка до складу бюро, але Кукулик сказав: «Рано. Хай трохи звикне, хай попрацює, покаже себе». Сам був упевнений, що Брайко ніколи нічим не зможе себе показати, бо, по-перше, в нього тиха натура, а по-друге, людина травмована своїм минулим, усякими там переживаннями і іншим, про що, звичайно, Брайко не розповідав нікому, але всі знали й без того.

Сьогодні Кукулик був адміралом. Мав провести ескадру конкурсу по вузьких фіордах протиріч і незгод, провести вміло й несхибно, зібрати за намічений заздалегідь проект усі «за», обумовлені минулим (Брайко!), або ж турботами про майбутнє (Кошарний та інші), або ж ослячою впертістю, яка дозволяє бачити й визнавати тільки старе, тільки звичне (знайомий йому представник міськради!), або ж... (найголовніший козир: Тетяна Василівна).

— Тетяно Василівно, може, ви скажете? — забувши про Брайка, звернувся Кукулик до віце-президента академії. — Я гадаю, що всім було б цікаво послухати вашу авторитетну думку...

Вона ще й досі не вирішила, як себе повести при обговоренні, хоч, власне, її думка вже була занотована у Кошарного, і той з задоволенням перегортав своїми довгими тонкими пальцями аркушики її рецензій. Але одне діло рецензії, які мовчать, а друге — ти сама, тобі треба щось говорити, щось обстоювати, проти чогось заперечувати. Проти чого? Проти думок молодого архітектора, якого вона не знає і, може, ніколи й не знатиме? Чи, може, заперечувати проти тенденційності у веденні засідання, проти навмисної тенденційності в поведінці Кукулика і Кошарного, якої вони обидва навіть не намагаються приховати? Виступати проти Кукулика? Її Кукулика? Але й захищати його не можна, бо відразу всі здогадаються про їхні взаємини. Чому догадаються? Хіба не має вона права захистити авторитет директора інституту, а тим самим і авторитет академії? А що таке авторитет?

— Я справді не бачу причин не послухати товариша Брайка, — сказала, знітившись, Тетяна Василівна.

Кукулик зітхнув. Все-таки жінка завжди лишається жінкою. Ніколи вона не збагне простої істини: той, хто звик приєднуватися, повинен мати до чого приєднатися. А до чого приєднуватися Брайкові? Поки що ні до чого і ні до кого. Треба висунути на передній край важку артилерію авторитетних суджень, а вже потім доплюсувати до неї дріб’язок. А Брайко... Та ще отой пунктик у анкеті. Воно, правда, тепер нібито й забулося, але ж усі знають. Авторитет уже не той, він надлуплений, наддзюбнутий.