Павло Загребельний - День для прийдешнього

Але ми віримо, що наша радість переможе похмурість, що наповзає з-за океану. Людина народилася, щоб радіти, а не страждати.

Ми щасливі, що живемо в країні, яка будує комунізм. Бо комунізм — це радість. Комунізм — це весна людства. А ми — перші творці й провісники цієї весни.

Будьмо ж гордими з цього і будьмо гідними цього!»

Під статтею стояв підпис: «Володимир Пушкар, водій вантажного автопарку». Секретар міськкому подзвонив до редакції:

— Слухайте, що тут у вас за стаття в передсвятковому номері?

«Це за акумулятори, — подумав працівник редакції, який обізвався на телефонний дзвінок, — казав же я редакторові: давайте викреслимо оті акумулятори! Ну хто в солідній газеті пише про Перше травня і про акумулятори водночас? Де це бачено?»

— Я, між іншим, теж такої думки про ті акумулятори, — сказав у трубку.

— Про які акумулятори? — не зрозумів секретар.

— Ну оте: «В місті жодного зайвого акумулятора».

— А-а, це дотепно.

— Дотепно?

— Незвичайно якось. У всякому разі, не за газетним шаблоном.

— Я теж казав: кажу, шаблону тут, звичайно, нема. Навіть не пахне шаблоном. Але...

— Але?

— Ну, не але, а просто, так би мовити...

— Ви мені скажіть чесно: не вигадали отого водія Володимира Пушкаря?

— Як можна! Живісінький!

— І сам він написав? Тобто я хочу сказати, чи не приклав тут руки ваш брат журналіст?

— Та що ви!

— Тоді це здібний хлопець.

— Я вже казав редакторові.

— Гаразд. Дякую. За Пушкаря дякую. І за акумулятори.

Секретар засміявся доброзичливо, а працівникові редакції вчулося в тому сміхові щось інше. «Ох, вийдуть нам ті акумулятори боком!» — подумав.

А секретар, вибравши вільний час (це звучить досить фантастично: «Вільний час у секретаря міськкому партії»), заїхав до вантажного парку і познайомився з Володею Пушкарем.

Така вже щаслива доля у секретаря міськкому партії: знайомитися з цікавими людьми. Щоправда, трапляються й люди нецікаві, ба навіть гірше! Та про це ми поки що не станемо писати.

Сьогодні Володя вирішив скористатися з свого знайомства. Ранок приносив одне хвилювання за другим. Отой обурливий вчинок головного інженера-буддеталівця, потім цей Гнатко. Ну, та йому навряд чи допоможеш, є вже вирок суду; щось там Гнатко, видно, накоїв у міліції, в нього язик як мітла. Добре, хоч не зустрівся з мадам Косар-Косаревич, тоді б день був зовсім зіпсований. А сьогодні ж такий день! По-перше, грає київське «Динамо» з «Зенітом», а по-друге... Оте «друге» Володя з самого ранку відганяв у найдальші закапелки пам’яті, намагався не згадувати про нього, не думати, але думав тільки про те «друге», зв’язане з сірим будинком на Володимирській, з будинком, у якому всі коридори заставлені шафами з кресленнями, в якому з ранку до вечора в усіх кімнатах чути шурхіт розгортуваних рулонів ватману. Він думав про той будинок уже кілька місяців, намагався уявити ту кімнату, де засідатимуть люди, що мають вирішити долю багатьох, намагався уявити тих людей, вгадати, що й як вони говоритимуть.

Коли вийшов сьогодні від Косар-Косаревичів і сідав уже на свого «ролика», почув голос Вероніки. І де вона взялася в такий день.

— Во! — гукала вона ще здалеку (мабуть, стояла на зупинці таксі й побачила його або впізнала його моторолер і ждала, поки він з’явиться сам).

— Ну що? — неохоче повернувся він до неї. Вона бігла до нього через площу, і кілька чоловіків, які ждали таксі, мов по команді, повернули голови й провели Вероніку поглядами. Ноги в неї таки справді були якісь унікальні, притягали чоловічі погляди, мов магнітом.

— Здрастуй! — захекана, підбігла вона до нього.

— Ну, здрастуй!

— А якщо без «ну»?

— То давай без «ну».

— Ти нестерпний!

— Вже який є.

— Ти сьогодні чимось схвильований.

— Вгадала, — він якось знервовано засміявся. — А чи може людина не бути знервованою, якщо вона замість працювати ганяє зранку по Києву на моторолері.

— Щось сталося?

— Зі мною — ні, а от Гнаткові дали п’ятнадцять діб.

— Як то — п’ятнадцять діб?

— Відсидки в Лук’янівці за дрібне хуліганство. Золота молодь.

— Який жах!

— Я бачу, як у тебе підвищується настрій.

— Ти ще й жартуєш!

— Окрім того, в мене на роботі теж неприємності. Ми там покритикували бракоробів, так вони сьогодні відмовили нам в матеріалах. Князьки!

— Ну, це влаштується.

— Влаштується після того, як я поїду до міськкому партії.

— Ах, це й без тебе влаштується, не будуть же там у вас на роботі стояти!