Павло Загребельний - День для прийдешнього

— Розумію. Іди...

Брайко вийшов з кабінету Кошарного. Вероніка заступила йому дорогу.

— Ви так нічого мені й не сказали.

— Ще нічого не відомо. І потім я просто... Вам батько...

— Та не батько, не батько! Пушкар! Його прізвище Пушкар! Розумієте? Запам’ятайте, прошу вас, Пушкар.

— Пушкар? — Брайко глянув на неї, мов на божевільну. До чого тут якийсь Пушкар? Яке відношення має він до того, що зараз відбувається за дверима кабінету Кукулика, і чи не слід би їй замість думати про якогось там Пушкаря подумати хоч трохи про свого батька, про його долю, про його... Ах! Брайко тихо відсторонив Вероніку.

— Пробачте. Я запам’ятав...

Що ж, може, воно й ліпше; стара луска осипається, нова наростає.

Дементія Хомича розбирала іронія. Кукулик чомусь нагадував йому вмираючого Будду. Так само великий і товстий, так само могутній ще мить тому і немічний перед неминучістю загибелі нині.

«І тоді Будда ліг на правий бік, як лев. І сказав: «Погляньте, о лами, все минає. Не стомлюйтесь в зусиллях».

Будда — Кукулик і його одноосібний лама — Кошарний. Стомлений в марних зусиллях Кошарний. Чи довго ще існуватиме солідарність нездар і ницих духом хлібоїдів? Замість патетичної тези про те, що при комунізмі не буде нездар, треба з ними боротися вже сьогодні, щоб не допустити їх туди. Кукулик і справедливість. Смішне зіставлення. Що таке справедливість? Це коли ти їси, а потім їдять тебе. Як у Шекспіра: риба з’їла черв’яка, король — рибу, черв’як — короля. Кукулик — черв’як, ми — риби і королі. Черв’яка треба розтоптати. Але як? Як же ми вийдемо з цього прикрого становища? Хай молодші ще не догадуються, але я ж догадався вже давно, що проект «Космос» — це Кукулик і, мабуть, Кошарний. Хотів сказати тоді Тетяні Василівні, та не дала дурна моя порядність. Тепер їй, видати, хтось сказав по телефону. Може, знає Брайко теж? Яку це грає роль? Тепер головне, як ми доберемося до Василя Васильовича. До Кошарного добралися. А до Кукулика боїться навіть Тетяна Василівна. Очевидно, роздумує над тим, яку форму знайти для вигнання цього розгодованого Адама з архітектурного раю.

Ну то що ж, позолотимо мишу для знудьгованого кота. Бо золотити пілюлі набридло. Та й ми стали багатшими. Золота вистачить».

Дементій Хомич підвівся.

— Я хотів би сказати...

Всі затихли, чекали, слухали.

— Я хотів би відмітити справді... е-гм... не зовсім таку, як належалося, поведінку товариша Кошарного під час проведення рецензування...

Академік помовчав, даючи час і змогу Кукуликові проковтнути позолочену мишу, і той справді проковтнув її і закивав всипаною сивими кудлами великою головою, згоджуючись з Дементієм Хомичем і показуючи всім виразом свого обличчя, як він згоден з ним і яке це справді неподобство, що Кошарний поводив себе так.

— Але, — гидливо якось бгаючи губи, вів далі академік, — але дозволено буде спитати Василя Васильовича як голову нашого жюрі: чому він допустив, щоб товариш Кошарний... я хочу сказати, е-гм... яка роль у всій цій неприглядній історії самого Василя Васильовича? Чим він може пояснити і взагалі чи може пояснити? Гадаю, що товариші зрозуміли хід моєї думки?

Він сів. Коли думав, завжди виходило складніше, гнучкіше, дотепніше, ліпше. Як тільки починав говорити, крім вставних слів і різних «е-гм», ніколи нічого не міг вимовити. Диво!

Але й цих слів було досить, щоб шерех перебіг по кімнаті, щоб Кукулик засовався на своєму кріслі, а Тетяна Василівна притиснула руки до грудей і аж почервоніла від розпачу. Що ж тепер буде? Що?

— Недостойні, ганебні дії товариша Кошарного, — вирвалося в неї. Більше не сказала нічого. Не могла. Ще вірила. Ще сподівалася, що Кукулик тут не замішаний, не хотіла зачепити його бодай словом. Може, то тільки Кошарний? Та Жеребило. Може, вони вдвох проти Василя Вас...

Її слова викликали несподівану реакцію. Всі якось захвилювалися, нарешті всі зрозуміли, що йдеться не про випадкову розмову, не про якусь помилку Кошарного, а про свідомий злочин, про навмисне замовчування одного проекту і просовування другого. Кошарний діяв нечесно, він використовував своє службове становище, він обдурив їх усіх, зіграв на їхній довірливості, він став їхнім злим демоном, і тепер їх переслідував запах сірки від цього доморощеного пеклолаза.

Кошарний, не питаючи нікого, підвівся і глянув сухими, палаючими лиховісним полум’ям очима по черзі на академіка і Тетяну Василівну.

— Я бачу, що мені хочуть відвести роль козла офірного, — намагаючись стримувати голос, сказав він. — Всім подобався проект «Космос», тепер нібито починає подобатися проект «Сонце для всіх», у якому більше фантазії і взагалі чудацтва. Винен у цих метаморфозах думок і оцінок секретар жюрі Кошарний. Гаразд. Кошарний міг комусь щось сказати. Кошарному подобалося те й те. Декому (погляд у бік Діжі) подобається щось інше. Справді, «Космос» має набагато менше зовнішнього блиску і привабливості, на нього не клюнеш, як на розмальоване «Сонце». Але давайте помандруємо в Історію. Дементію Хомичу, я нагадаю вам один з фактів. Покійний професор Косар-Косаревич посилався на вас у своїй лекції, коли розповідав нам про це. Був колись у Італії архітектор Сан Галло. Скажіть, Дементію Хомичу, був?