Павло Загребельний - День для прийдешнього

І ось тут отой слизняк Кошарний, ота солодкоголоса сирена, отой біс-спокусник, невідомо яким чином довідавшись про сердечну гризоту Василя Васильовича, став нашіптувати йому, нашіптувати... Якби він був просто примітивним підлабузником, Кукулик би витурив його з інституту в три шияки! Але той знав, де вразливе місце Василя Васильовича. Він умів зітхати, умів саркастично посміхатися, коли йшлося про якісь талановиті проекти. Він ніколи не казав прямо, але всі присутні легко прочитували прозорі письмена його прихованих натяків на те, що їхній директор коли б узявся, то зробив би в сто й тисячу раз талановитіше. Бо хіба ж не довів Василь Васильович тоді-то й тоді?.. Кошарний належав до тих підлеглих, які слухають тільки свого начальника, а коли його нема, то радіо. Він пам’ятав усе, що будь-коли сказав Кукулик, і навіть те, що той... міг сказати. Він цитував тільки Кукулика. Непомітно для самого Кукулика він став головним інженером інституту. Як став начальником першої архітектурної майстерні Діжа, цього Кукулик теж не помітив. Заважала захопленість своїм новим головним інженером. Брайко скористався цим. Сьогодні Кукулик нарешті збагнув, яке яйце підкинув до його гнізда Брайко, але пізно, пізно!

Деякі люди полюбляють смакувати чужим гріхом і з задоволенням придивляються до покарання за той гріх. І чим більше таких покарань мають змогу вони спостерігати (в книжках, у фільмах, на засіданнях, де розглядаються так звані «персональні справи»), тим більше зміцнюються в переконанні, що їхні власні гріхи й провини так і зостануться непоміченими, що покарані спокутували і їхні власні провини. Чим більше покари, тим легше; чужа кара очищає йому душу, дає майже отой класичний «катарсис» з старогрецьких трагедій. Покажіть-но сучасну Федру, сучасну Медею, сучасну мадам Боварі. Вам видряпають очі. Що? Серед нас? Серед радянських людей? Та як ви смієте! Де взялося?

Брайко бачив, що наближається неминуче, бачив, що зараз виявиться те, чого вони ще не знають, і тоді доведеться розділитися їм на два табори, на дві групи, в одній з яких будуть чисті, а в другій нечисті; він розумів, що це — неминуче, що інакше не можна, він сам, може, зробив найбільше для того, щоб сьогодні сталося все саме так, як воно сталося, і все ж він не звик до таких подій, йому було важко, він вирішив, що саме наспів час подзвонити до Медеї, а отже — вийти хоч на кілька хвилин з цієї кімнати, де вже нависає над деякими головами кара.

Він несміливо підвівся. Не знав, кого питати, бо Кукулика тепер відверто ігнорував. Зробив загальний уклін, звертаючись до всіх, сказав:

— Я на хвилиночку.

Вийшов до приймальні, причинив тихо за собою двері, побачив Вероніку, знітився. Вероніка сама виручила його, підскочила, вхопила за руки:

— Ну, що там, як, Даниле Юрійовичу? Я так хвилююсь.

— Ви? Хвилюєтесь? — Брайко зовсім розгубився. — Пробачте, що я так. Здрастуйте насамперед. Ви тут? А я й не знав...

— Ах, здрастуйте, здрастуйте! Але жюрі! Скоро вже?

— О, скоро, скоро, не хвилюйтеся...

І відразу подумав: «А чому їй хвилюватися? Що вона — за батька переживає? Але ж, здається, це не властиве родині Кукулика». Вголос сказав:

— Ваш батько... тобто я хотів сказати, Василь Васильович...

Вероніка перебила його:

— Мене зовсім не обходить мій батько! Я не за тим сюди прийшла. Але пробачте, Даниле Юрійовичу, я, мабуть, заважаю вам... Пробачте...

Якийсь дивний сьогодні був день.

— Бачте, я... Таню, я хотів попросити вас... мені треба б подзвонити... всього кілька слів...

Таня миттю збагнула незручність Брайкового становища. Вона добре знала, до кого він завжди дзвонить.

— Пройдіть, будь ласка, до кабінету Кошарного. А я переключу вас на місто.

— Дякую, я й тут... А хоча — це буде зручніше. Щоб не заважати вам, я справді...

Він пішов до кабінету, але з делікатності двері лишив непричиненими. Медея відгукнулася відразу.

— Чому ти довго не дзвонив? Щось сталося?

Відповів:

— Ні, все гаразд.

— Закінчили?

— Ні.

— Тебе просто не впізнати. Ти знервований. Не забувай про своє серце і про те, що тобі незабаром п’ятдесят. Чи ти хочеш лишити мене вдовою?

Він трохи помовчав. Потім сказав:

— Скоро я приїду і все тобі розповім.

— Ти не хочеш нічого казати зараз — у тебе погані вісті?

— Ні, навпаки, дуже гарні.

— Як ваше «Сонце»?

— Сяє.

— Добре. Тебе ждуть на жюрі?

— Так. Я повинен...

— Іди. Я жду. Я спокійна.

— Я тепер теж. Пробач, що й досі не дзвонив. Не міг. І досі не міг. Та ще якось тяжко було на душі.