Павло Загребельний - День для прийдешнього

До Харкова, який тоді ставав центром живої архітектурної мислі, було далеко — Васько вдарився до Києва. Жив у бараку на Кооперативній вулиці. Двадцятеро дверей виходять у довгий, як нещастя, коридор. Перед кожними дверима — примус, ця пекельна машинка нестатків і зубожіння. Чадять примуси, варяться ріденькі супи, засмажені цибулею і тими жирами, які послав бог, що порядкує на Євбазі, і на Лук’янівському базарі, і на Житньому ринку, і на Бессарабці. Димлять погано складені цегляні груби в кімнатах. Кіптява, задуха. Чорний брудний дим навколо барака. А через дорогу — тюрма. Ніколи б не подумав, що в прекрасному Києві зміг знайтися такий похмурий закуток. От звідти й судилося починати свою архітектурну кар’єру Василеві Кукулику.

Навчання давалося важко. Плутався в епохах і стилях, мов у густому лісі. Голова щомісяця важчала, в ній набивалося дедалі більше якоїсь жахливої мішанини — ампір, готика, барокко, неоготика, чепухологія і єрундознавство! З усього ще сяк-так запам’ятати можна було грецькі колони і три основні ордери — дорійський, іонійський, корінфський. Старий викладач старогрецької архітектури виспівував гомерівські гекзаметри, вихваляв золотий вік Перікла, Парфенон, Ерехтейон, храм Зевса Олімпійського...

Але тут виявилося, що всі грецькі колони летять під три чорти. Появилися десь у Москві й у Харкові, стали появлятися й у Києві метушливі інженерики, які гучно іменували себе конструктивістами, лунали вже нові прізвища — не Фідій, і не Вітрувій, і не Браманте, а Корбюзьє, Гропіус, Ван дер Роє, Райт, Таут. То тут, то там споруджували дивовижні будинки: кубики з заскленими стінками, жодних прикрас, якась гола конструкція, сумне видовище для ока, вихованого на солодких легендах про Парфенон і храм Артеміди, спалений Геростратом. Новітні Герострати розмахували вже не руками, і не циркулями, й не рейсфедерами, а дубцями. Все старе — зруйнувати! Дім — це машина для мешкання. В архітектурі важливий тільки простір, тільки організований простір, і більше нічого. Оголення функції. Рот у вас для того, щоб їсти й цілуватися? В такому разі ми споруджуємо фабрику-кухню тільки для прийняття їжі, а не для поцілунків з невірно зрозумілою красою. Чим більше відповідає приміщення своєму призначенню, тим воно красивіше. Архітектура не мистецтво, а інженерія. Естетики в будівництві нема, хай лишається вона старим професорам дев’ятнадцятого століття.

Кукулик злякався. Поки він учився, щось у житті перевернулося, а він не помітив. Досяг такої малості, та й та виявилася тепер сумнівна. Знову переучуватися? Але не мав ні охоти, ні енергії. Скільки ж можна сидіти на студентських харчах, слухати шум примусів у бараку на Кооперативній вулиці й вліплювати очі в тюремний мур?

І тут прийшов порятунок. Конструктивістів почали бити. За відрив від традиції. За те, що викинули такі прекрасні, перевірені тисячоліттями грецькі колони. За те, що хотіли пограбувати соціалістичне суспільство, позбавити його краси, нав’язати йому машинізований стиль американського імперіалізму. Кукулик виступив на одних зборах і на других. Старі професори, які ще пам’ятали його досить сумнівні успіхи в освоєнні архітектурних премудростей, спершу кривилися від такого захисника їхніх святощів. Але потім вирішили: хай уже ліпше такий, ніж ніякий.

Кукулика помітили, хтось кудись його порекомендував, його не питали, що він уміє і що знає. Йому відразу доручили чимось там керувати. Спершу зовсім непримітним. Чимсь таким дрібненьким, як прищик на носі. Але Кукулик сколупнув-той прищик, покотив його з високої гори адміністративних захватів, накрутив на нього канцелярського паперового снігу, перетворив на велетенський колобок, сховався за ним, вигукував з-за нього час від часу: «Ми не допустимо архітектурної анархії! Ми не дамо безбатченкам! Ми... Ми...» Будувати він нічого не збирався. «Ми будуватимемо!» Прекрасна формула: «Ми!» Хтось робить діло, а ти галасуєш: «Ми!» В Москві спорудимо Палац Рад. Найвищий у світі. Вищий за Ейфелеву башту. Щоб увесь світ задер голови. Щоб злітали шапки. Колони неймовірної висоти! Підвалини з нержавіючої сталі. Що? У нас немає нержавіючої сталі? Ми покажемо, що у нас є все. Зупинимо все. Забудемо про плуги і про оборону країни! Мільйони брусків з нержавіючої сталі везли з металургійних заводів Придніпров’я й Донбасу й закопували в московській землі на тому місці, де ще недавно стояв білосніжний храм Спасителя.

Щоправда, спершу Кукулика бентежило те, що, критикуючи конструктивність, йому доводилося водночас хвалити харківський Держпром і машинний зал Дніпрогесу, споруджені найзапеклішими конструктивістами. Але десь угорі ці споруди милостиво були залічені до соціалістичних здобутків, і з часом сумління Кукуликове заспокоїлося.